Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Розділ 23

Ранок для Андрія настав раніше ніж для Зої. Чоловік знав, що їй важко буде перші кілька днів, тіло й далі буде нагадувати побиту грушу, а розум плутатиме бажане з дійсністю, принаймні так розповідала йому Лада.

До речі про Ладу, Андрій планував попросити жінку допомогти Зої полегшити прийняття їхнього зв'язку.

Абсурд, коли б йому про таке розповіли ще два роки тому він би ні за що не повірив, що проситиме дружину допомогти легше прийняти його коханці той факт, що він переспав з нею. Глибокий вдих, та секундний погляд кинутий на дівчину, і Чорний вийшов з кімнати, закриваючи за собою двері, аби її ніхто не потривожив.

Втомлений організм Чорного теж потребував відпочинку, бо вчора йому не вдалось належним чином відключитися від реальності, яка слідувала за ним важким грузом, та тяжко лягала на плечі.

— Привіт. — Прокашлявшись, даючи про себе знати, привіталась з ним Лада. — Маєш поганий вигляд.

Андрій хмикнув.

— Як би банально не звучало б, але відчуваю себе так само як і виглядаю. — Він сів на стілець навпроти, наливаючи собі в горнятко каву.

Молода пара були один навпроти одного здавалося ще вчора вони могли назвати себе сім’єю та вже сьогодні все кардинально змінилося. Вони ніколи не були рідними людьми один одному їхній зв’язок - це всього лише зла насмішка долі, що самовільно зв’язала в одне ціле двох абсолютно зламаних людей.

— Як вона? — Спокійно поцікавилась Лада, ніби це було звичним для них.

Яким би не був сильним Андрій, проте він не міг так само холоднокровно реагувати на всю цю ситуацію, як це робила Лада.

Чорний виглядаючи трохи здивованим лише похитав головою, мовляв, нормально все.

— Важко було? — Допитувалась жінка, не звертаючи увагу на скуйовдженість чоловіка. Він не хотів обговорювати їхню з Зоєю вчорашню ніч, хотів залишити це лише між ними двома.

— Нормально. — Відпиваючи ковток гіркого напою, відповів він, стараючись не дивитись у вічі.

— Ти нічого не розповіси? — З обуренням поцікавилась Лада, впиваючись поглядом у свого чоловіка.

— Що ти хочеш почути, га? — Не витримавши ранкових допитів дружині, підняв на неї голос. — Думаєш тобі стане легше, як тільки ти це почуєш? Чи мені? А може Зої буде легше, знати, що ти в курсі всіх подробиць, скажи мені. Кому з нас трьох буде легше, якщо я тобі розповім?

— Вибач. — Одразу стушувалась Лада. Вона й сама не могла дати відповідь собі, навіщо так яро цікавилась подіями минулої ночі.

— Нормально все. — Відмахнувся чоловік. — Це важко, я знаю, самому не легше.

— Не гризи себе. — Лада поставила свою руку на чоловікову, виказуючи підтримку. — Ніхто не винен в тому, що все склалось таким чином. А може воно й на краще, хтозна, ким міг виявитись її Донор якби не ти. Уяви, щоб це був її зведений брат.

Жінка вміло тиснула на відомі їй кнопочки, аби повернути думки чоловіка в правильне русло. Вона бачила, як миттю його руки стиснулись в кулаки. Як незадоволено блиснули його очі. А це була лише невинна згадка про Зоїного кривдника.

— Я вб’ю того виродка, клянусь тобі. Відчуваю, що награємось ми ще з ним. Слизький тип. — Сердито повідомив їй Андрій.

— Її батьки не кращі. — Погодилась з ним дружина.

— Вона геть одна, навіть зараз. — Тон з яким говорив чоловік, пройшлась по жінці ревністю. І хоча ще вчора вона говорила, що їй буде байдуже, та це було не так. Вона любила його, як і любила його брата. І в тому де вони зараз опинились було більше її вини, аніж Андрія.

Зоя ні в чому не винна. Дівчинка не мала себе почувати винною, за те, що її Донором став Ладин чоловік.

— Агов, ти мене чуєш? — Клацав пальцями перед обличчям жінки чоловік. Виявляється він їй ще щось говорив, але вона була настільки глибоко у своїх думках, що не почула жодного сказаного ним слова.

— Що ти кажеш? — Скидаючи з себе всі почуття, перепитала Лада.

— Кажу, що хотів тебе попросити наглянути за нею сьогодні, тобі краще відомо як поводить себе організм після закріплення зв’язку у вас Фіолетових. — Він дивився на неї з-під лоба, ніби й сам сумнівався в правильності прийнятого рішення, та слів назад не забирав.

— Звісно. — Кивнула жінка, ховаючись за своєю чашкою, аби не видати свого хвилювання.

— Мене сьогодні вдень не буде, ви справитесь вдвох? — Піднімаючись на ноги, запитав чоловік, на що Лад лише повторно кивнула.

Він, якщо і помітив дивну поведінку дружити, то вирішив не загострювати на цьому увагу. Давав їй час розібратися з собою та своїми почуттями самостійно.

— До вечора.

— До вечора. — Попрощалась з ним жінка, й направилась в кімнату Зої, аби перевірити, чи все добре з дівчам.

Вийшовши з будинку, Андрій першочергово зателефонував брату та назначив зустріч в одному невеликому закладі, яке знаходилось майже на виїзді з міста. Так він міг гарантувати конфіденційність їхньої розмови, оскільки, саме кафе не користувалось популярністю у відвідувачів, що було йому на руку.

Віктор, бажаючи показати, що чхав він на братові вказівки прибув на місце зустрічі запізнившись на добрячих хвилин сорок.

Червоний сів навпроти брата, вальяжно, посміхаючись, чим невимовно дратував Андрія, який дивлячись на рідного брата дивувався наскільки вони були різними. Невже це все через приналежність їх до різних каст?

— Я слухаю тебе, братику, чому покликав мене сюди? Хочеш пригостити ранішньою кавою? — Злузував Віктор.

— Клоуна вимкни. — Серйозно відповів йому Андрій.

— Якого клоуна, рідний мій, про що ти?

Чорний важко видихнув, опустив голову вниз, більше спираючись на спинку стільця, і торкнув язиком щоку.

— Давай поговоримо як дорослі люди, рідний. — Виокремлюючи останнє слово, він вимовив його, як це до того зробив Віктор.

— Я заінтригований.

Андрій розумів, що вся ця гра продовжиться до тих пір, поки він сам не заговорить про те, що відбулося, і що в цьому всьому замішаний його брат.

— Зоя казала про таблетки, які ти їй дав… — Не договорюючи почав Андрій, однак, навіть зараз, старався підбирати слова.

— Ох, і пташка в тебе, нічого приховати не може від свого господаря.

Засміявся Віктор, розуміючи, що варто б попередити самого Андрія про те, що все це лише початок, але не став, цікаво було спостерігати за його метаннями.

— Були таблетки. Знеболюючі.

— Тільки мені замилювати очі не варто. Я не сьогоднішній. Що тобі треба?

— Ти. — Чесно відповів йому брат. — Бажано мертвий.

Подібне Андрія не дивувало, його смерті бажало вже багато людей. Одне засмучувало, що серед них був і його рідний брат.

— А вона тут до чого?

— Ні до чого! Ти забрав моє, а я заберу твоє. Як до речі вона, хороша? Гарна видалась нічка? — Насміхаючись запитав Віктор, за що отримав удар в обличчя, від Андрія, який миттю зреагував на бридкі слова.

— Закрий свого поганого рота. — Цідив він слова.

— Певне хороша, раз вже морду б’єш. Може й мені з нею спробувати? — За що отримав вже другий удар, злого Чорного, якого намагались втримати двоє офіціантів, які прибігли, як тільки побачили перші ознаки великої бійки.

— Ти нажаль цього не дізнаєшся, мерзотнику. Вона ж ще зовсім юна, невже не пошкодував її? — Кричав чоловік, вирвавшись від захвату чоловіків, та підійшов до брата, який зажимав свого носа, з якого юшила кров, така ж червона та яскрава, як і його очі.

— Мою ти не пошкодував! — Вигукнув Віктор, відповідь паралельно штовхаючи брата.

— Так і Лада ніколи твоєю не була. Вони обидві мої! Раджу тобі запам'ятай це, бо я повторювати більше не буду.

Вони стояли один навпроти одного і сердити переглядались. Повітря вже іскрилось навколо, здавалось, кинь сірника - спалахне все.

— І тут ти помиляєшся, Лада завжди була моя! — Віктор вирішив, що не одному йому терпіти удари від брата. Андрію теж корисно побути трохи в його шкірі. Замахнувшись, чоловік завдавав удару прямісінько в носа. Він відчув характерне клацання, і не без задоволення прийшов до висновку, що того носа він йому таки зламав.

Закривавлено посміхнувшись чоловік, продовжив завдавати удари, та всі вони були заблоковані, Андрій був хорошим суперником, не дарма його тренували найкращі.

Воно й не дивно, Чорним всюди двері відкриті, “радники Білих”, їхні паві руки та охоронці, ще б пак, їх не навчали на вищому рівні.

Це йому Червоному всюди відмовляли, аргументуючи, що таке слизьке гадя, всю підставить. Вони мали рацію, в млинець розіб’ється, але Андрію нормального життя не дасть побачити.

Зупинили бійку Андрієві охоронці, які не стали дивитись на те, як їхній господар з братом мотузяться.

— Панове, перестаньте, будь ласка, ви привертаєте багато зайвої уваги, — Намагався врозумити їх і господар закладу.

— Все, все. Закінчили. — Підняв руки догори Андрій, показуючи, що більше не планує продовжувати цю безсенсовну бійку.

— Я не закінчив. — Виплюнув Віктор. — Раджу тобі бути обачним братику. Як в особистому житті зі своїми пташками. — Слово “своїми” він навмисне мовив з неприязню. — Так і в роботі.

— Що ти хочеш цим сказати? — Знову заводячись запитав Андрій. Він тримав свого носа стиснутим, притримуючи білу серветку біля нього, хоча це було неприємно, та все ж краще аніж заляпати костюма.

— Я вже попереджав тебе щодо Сьомого регіону. Перейдеш мені дорогу знову, приберу все, що ви там налагодили. — Зухвало погрожував Червоний.

— Ти розумієш на що замахуєшся, щеня? — Замахнувшись вчергове Андрій, але удар так і не наніс.

— Я розумію. А ти розумієш, що втрачаєш? — Клацаючи щелепою мовив Віктор. — Думай краще. Прощатись не буду.

Віктор залишив Андрія наодинці зі своїми думками, що темними хмарами нависали над чоловіком. Що не день то ситуація гірше. Варто доручити його людям аби краще стежили за братом. Бо після його слів відчував, ніби десь недогледіли вони, щось упустили.

— Може перекисі? — Несміливо запитав в нього власник. — Або знеболюючого?

— Не варто. — Зупинив його митарства Чорний. — Ви вже вибачте за це все. Я оплачу всі завдані вам збитки.

Він відвернувся від чоловіка, не помічаючи задоволеного погляду, бо сам власник вже думав, раз Чорний має владу то й не подивиться на те, що пошкодили йому добряче майна.

— Ви ж розумієте, що все, що ви тут побачили та почули варто тримати в таємниці?

— Звісно. — Опустили свої сірі очі офіціанти, та власник не спішив погоджуватись. Все що тут відбулося тягнуло на достойний матеріал для преси. А вони таке люблять.

— А ви пане? Чи одразу оголосите мені бажану суму? — Повернувся до нього Андрій.

— Звісно пане, думаю тисяч двісті буде достатньо, і компенсація за збитки. — Неголосно мовив чоловік, облизуючи сухі губи.

Він подумки молився аби Чорний погодився. Бо не міг не погодитись, такі речі варто тримати за закритими дверима, а цей високопосадовець мав би турбуватися про всі імідж.

— От воно як. Не продешевив? — Іронічно запитав Андрій, піднімаючи одну брову догори. Він здогадувався, що так воно і буде. Що не захоче мовчати дідуган. Варто було приділити в майбутньому більше уваги і до його персони. Не варто, що все це вийшло за межі його родити, або ще гірше до вух президента.

— Ні, сер. — Впевнено відповів чоловік, кланяючись.

— Павле, — Андрій повернувся до одного з охоронців, підкликаючи його до себе. — Розберись тут з усім, а потім в банк, переведеш з власного рахунку ту суму яку назвав цей поважний пан, а потім і ту, що він заспіває за збитки.

— Зрозуміло. — Кивнув йому підлеглий, застібуючи свій піджак.

Андрій спробував вправити носа, аби менше боліло, бо не мав наміру їхати до лікаря, не маленький аби плакати через подряпинку, та й не впевнений, що то таки перелом. Удар у Віктора завжди був слабенький, з часом нічого й не змінилось.

В планах в нього все рівно були нагальніші справи. Якщо Віктор не брехав варто передивитись всі папери, аби підстрахуватись, та й допомога Арнольда б йому не завадила, раз вже він одним залишився на цій посаді.

— Двісті тисяч. Засранець помаранчевий. — Гидливо буркнув чоловік, попутно набираючи номер свого друга, аби запропонувати приїхати до нього в офіс.

— Арнольде, друже мій, як життя. — Невесело промовив Андрій, які тільки почув довгоочікуване “Алло” в слухавці.

— Та все добре. Радий тебе чути. Але ж ти не просто так телефонуєш. — Арнольд завжди був в проникливий.

— Не просто. Необхідно зустрітись. Завітаєш в офіс? — Закинув вудочку чоловік.

— Які питання, друже, чекай. — Він відключився, а отже, Андрію варто поспішити, аби не змушувати чоловіка чекати.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍