Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

Та нетерплячість дівчини, зводила з розуму. Хоча і її можна зрозуміти. Він відчував її бажання…

— Прокляття. — Мовив він коли почув перший викрик дівчини. — Розслабся, будь ласка, боляче більше не буде.

Чорний цілував її повіки, які дівчина міцно зажмурила. Їй здавалось, що вона сама як оголений провід. Зоя не знала, чому так сталось, та білі зірки перед очима дезорієнтували її. Вона хапала ротом повітря, міцніше зажимаючи Андрієве плече.

— Зоє, розплющ очі. — Вона лише замотала головою. — Тоді слухай мій голос.

Андрій рухався не поспішаючи, даючи змогу їй звикнути до нових відчуттів.

— Ти відчуваєш мене? — Тихо прошепотів. — Чуєш, мої емоції?

Зоя нерозбірливо мугикнула. Але Андрій знав, що вона не зрозуміє нічого, і перший час плутатиме його емоції зі своїми, та згодом вони налаштуються один на одного.

Новий поштовх, змусив дівчину завмерти від раптовості. Приємне тепло розповсюдилось по всьому тілу, і здавалось, що весь випитий алкоголь вже вивітрився. Але вона досі була не в собі.

Вона бачила, що Андрій спостерігав за нею, але не могла повністю збагнути, чи сподобалось те, що відбувалось.

Дівчина спробувала відсунутись від нього, але чоловік встиг її перехопити.

— Не відсторонюйся, будь ласка. — Його відчайдушний голос з нотками ніжності донеслись до дівчини, крізь пелену болі з насолодою.

Все змішалось всередині неї. Він був так близько, був повсюди. Дівчина чомусь відчувала жаль та велику провину, ніби вона зробила велику помилку. Час від часу емоції змінювались, то жевріла надія, то відчай.

Але одне було незмінним бажання. Бажання володіти повністю тілом, душею, будь-чим, аби тільки бути його повністю.

Розумом дівчина знала, що вороття назад не буде. Вона не збиралась боязно ховати голову в пісок. Їй було добре з Андрієм, добре в його руках.

Вона не хотіла думати про його дружину, що знаходилась з ними в одному будинку. Не хотіла думати, що якщо вони зараз разом - це неправильно і аморально.

Дівчина незадоволено заскиглила, коли Андрій прикусив їй вухо, але натомість, щоб знову відсунутись, вона потягнулась до нього ближче, цілуючи ключицю, ніжно переходячи до початку шиї, лизнувши там декілька разів, та вже після першого почула його приглушений стогін.

Чоловік дихав нервово, зірвано, загнано, і від цього Зою вело. Вона не знала, звідки в ній такі бажання, та емоційне наповнення захоплювало її у свої володіння все більше і більше, після того, як вона цілувала чоловіка.

Якщо це той самий зв’язок Донора з Реципієнтом, то їй сподобалось.

Задоволена посмішка розпливлась на її обличчі, яку, звісно, не міг не помітити і Андрій. Вигляд дівчини йому сподобалось. Вона оголена, чарівна у своєму задоволенні, під ним, що може бути краще.

Хотілось час зупинити, аби він не закінчувався, аби не наставав ранок, і не доводилось дивитись правді в очі. Чоловік щиро сподівався, що зі сходом сонця нічого не зміниться, і вона не стане від нього жахатись та дивитись заляканою мишкою.

Дуже сподівався.

А поки лише споглядав її, сонну, розморену, та втомлену його ласками, затягувало сонне царство, даруючи блаженний спокій.

— Приємних снів. — Побажав він дівчині, залишаючий невагомий поцілунок у волоссі.

Чорному же сон не йшов, чоловік все думав про те, що все-таки сталось. Він не був маленьким хлопчиком, а тому не вірив, що такі витівки Віктора є лише його забаганкою. Тай на прийомі не все пройшло гладко.

Прийнявши для себе рішення поговорити з братом пізніше, він нарешті розслабився поруч з дівчиною.

А поверхом вище, Лада вирішила не чекати слушного часу, і одразу зв’язатись з чоловіком, який ризикував бути битим її чоловіком.

— Не очікував побачити дзвінок від тебе, кохана. — Ніжний голос, не в’язався з його суворою зовнішністю. Таким його бачила лише одна.

— І тобі привіт. — Посміхнулась вона.

— Щось трапилось? — Запитав чоловік, але в його голосі буда відсутня тривога, і він скоріш за все здогадався про що питатиме жінка.

— Хотіла запитати про Зою?

— А, про маленьку пташку, так пам’ятаю таку. — Розтягуючи слова відповів він їй.

— Ти що їй дав? — Сердито спитала вона, бо й самій ця дівчинка не була чужою. Зоя була їй як дочка, або менша сестричка.

— Те, що йому сподобається. — Задоволений голос на в слухавці боляче різав по вухах.

— Обманув дівча?

— Вона й сама рада обманутись. — Непробивний чоловік, навіть Ладі не вдасться його переконати.

— Не чіпай її, прошу тебе. Заради мене, не чіпай. — Жінка не знала чи вплине на нього її благаючий голос, однак це все, що вона могла поки зробити.

— Надіюсь їй сподобається. — Промовив Червоний і поклав слухавку, не дочекавшись відповіді, поки перші сльози покотились по обличчю жінки, яка розуміла, що чоловік не відступиться від задуманого.