Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

– Алексе, давай до нас! – кричить Руслан і кидає Алексу м’яч. Той ловить його без проблем і ногою викопує на поле. Знімає з себе піджак, кидає на лавку і йде грати з хлопчиками та Русланом. 

– Він гарний! – говорить Іра, коли сідаємо поруч з Діаною, щоб простежити за матчем. – Як принц! 

І що тут сказати? Моє життя зовсім не схоже на казку. Я б сказала, що це кошмар. 

– Алісо, ти часто тут буваєш? – питає Діана трохи збентежено. 

– Раніше бувала, – кажу. – Всі ці діти дуже люблять гостей. Вони хороші й хочуть уваги та тепла. 

– А можна мені сюди приїздити? Подарунки привозити? 

– Можна, – киваю. 

Чесно кажучи, я не очікувала почути таке від Діани. Мені взагалі здавалося, що вона не любить нікого і нічого, але те, що дівчина хоче допомагати дітям – варте поваги. 

Коли закінчується матч, діти стрибають навколо Руслана та Алекса. Всі вони йдуть до нас, а я дивлюсь на свого чоловіка і ловлю себе на думці, що він не такий поганий, яким хоче здаватися. Алекс також втратив батьків і розуміє біль цих дітей. От якби його серце не огортала помста, все могло бути зовсім не так… 

– Сонечко, мені треба їхати, – кажу Іринці. 

– Пообіцяй, що приїдеш ще! – серйозно на мене дивиться. 

– Обіцяю! – вичавлюю з себе. Я не хочу її дурити й не знаю, коли відбудеться наша наступна зустріч. Сподіваюсь, що приїду сюди ще. Коли-небудь. 

Алекс одягає піджак і подає мені руку, коли встаю з лавки. Руку приймаю, але тільки тому, що навколо багато дітей. 

– Зі мною поїдеш, – говорить Алекс, коли наближаємось до автомобілів. 

Сперечатися не хочу. Після візиту в інтернат я готова слухатись його у всьому. 

Спочатку їдемо мовчки, але в якийсь момент мені так боляче стає, що не можу стримати сльози. Кожного разу так, коли бачу цих діток. Мені дуже їх шкода, але я нічим не можу їм допомогти. 

– Я готовий допомагати цьому інтернату, – говорить Алекс, а я власним вухам повірити не можу. Повертаюсь до нього обличчям, хоча ще секунду тому ховала від нього сльози. 

– Чому? – питаю. 

– Мені сподобались ці діти, – говорить і вдивляється в моє обличчя. – Чому ти плачеш? 

– Це не має значення. Навіть якщо скажу, ти мені не повіриш. 

– А якщо повірю?

– Я не хочу перевіряти, – відповідаю. – Дякую, що будеш допомагати дітлахам. Це дуже добре. 

Знову відвертаюся до вікна і поспіхом витираю сльози. Та коли Алекс скеровує автомобіль на узбіччя, я розумію, що він знову щось задумав. І мені це навряд чи сподобається. 

Повертаюсь до нього обличчям, але не встигаю нічого сказати. Його вуста різко накривають мої, і все, що залишається – це відповідати, тому що боротися сил більше немає. 

Ми стоїмо на узбіччі з увімкненою аварійкою, а інші автомобілі обганяють нас на шаленій швидкості. Таке відчуття, що весь світ звузився до цього маленького простору між нами й нікого навколо немає. 

Я кохаю Алекса… Навіть таким поганим. Не можу сказати, що він не має права мстити за своїх рідних. За сестру, яка отримала такі жахливі шрами. У глибині душі я ще вірю, що мій батько не причетний, але здоровий глузд підказує, що нічого хорошого чекати не варто. 

– Відпусти мене, – прошу, а сама міцно тримаюсь за його плечі. 

– Я не можу, – цідить. – Не проси. 

– Ти робиш мені боляче. І собі теж, – кажу, дивлячись йому в очі. – Я все одно твоя дружина. Ти маєш право розпоряджатися моїм майном. Хоча у мене й так нічого немає. Навіщо я тобі? Щоб батька розізлити? Добре, зробиш це сьогодні. Але потім я хочу піти… 

– І куди ти підеш? 

– Не знаю, – шепочу. – У мене більше нікого не залишилося… 

І в цей момент я чекаю, що Алекс змінить своє ставлення і скаже, що я не одна. Що він поруч. Ніколи не пізно все виправити. Ніколи не пізно просити пробачення. Та він цього не робить. Відсувається, а я забираю руки. Дивиться на годинник і хмуриться. 

– Часу зовсім мало. Треба готуватися до головного концерту. 

Заводить двигун і скеровує автомобіль на дорогу. 

Алекс мене не розуміє і ніколи більше не стане мені близьким. Я хочу лише одного зараз – дізнатися, від чого померла мама, а все інше не цікавить. 

Нехай самі розбираються зі своїми проблемами.

Якщо я дізнаюсь, що тато причетний до смерті мами – я сама його вб'ю. Не задумуючись.