Читати книгу - "Таємниця Еванжеліни, Олеся Лис"

Розділ 18

Граф не поспішає розпочати розмову. Пильний погляд пробігає по мені, на мить затримується на моїх долонях. Соромлячись, ховаю руки за спину. Кінчики пальців поколює, ніби торкнулася до скутого морозом металу. Долоні саднить. Хоч їх я й вимила та продезінфікувала рани, виглядають вони страшно. Особливо та, яка обпечена.

— Лерде Емерей, — ніяково кахикаю. — Ви хотіли поговорити…

Ледь помітно струшує головою, ніби відганяючи непотрібні думки, й замість відповіді ставить зустрічне питання.

— Ти щось згадала?

— Небагато, — вирішую зізнатися. Адже можна вважати мої сни спогадами?

Емерей недовірливо хмуриться.

— Це правда! — з натиском промовляю.

Знову не вірить. Ця ситуація мені нагадує старий комедійний номер — доведи, що ти не верблюд… Вже не пам'ятаю, хто його виконував, але почуваюся так само як і нещасний герой горезвісного жарту.

— Я вірю, — раптом заявляє.

А потім, зітхнувши, сідає в крісло з іншого боку столу.

— Просто… Всі ці події: ти, Сет, Гленн, Ілін — вони якось усі навалилися, наче снігова грудка. Ще й алладіси ці, хто ж міг подумати, що ти про них забула.

У його голосі стільки втоми, і я вперше за цей час бачу перед собою не самовпевненого лерда, що звик командувати, а звичайного чоловіка, якому притаманне й щось людське. Чомусь хочеться простягнути руку і прибрати пасмо темно-каштанового волосся, що впало йому на лоб. Бажання настільки сильне, що я навіть зчіплюю руки в замок на колінах. Співчуття моє йому вже точно не потрібне. Тим більше, що образ звичайної людини Теодор уже поспішно розвіяв і знову начепив маску пихатого графа.

— То що ти згадала?

Я теж струшую хвилинну слабкість, бо вже зовсім калюжею розтеклася. Не слід забувати, що мені ще не відомі мотиви Емерея. Раптом він така сама меркантильна зараза, як і його вітчим.

— Нашу розмову в альтанці з квітами. Точніше її маленький фрагмент. Я прохала щось знищити. Але я не пам'ятаю, що. І не пам'ятаю, що обіцяла. Яку послугу? Що було між нами?

— Між нами, Ево, була домовленість, — граф підкреслено розслаблено відкидається на спинку крісла. — І ти її не виконала.

— Не могла я такого зробити, — впевнено заявляю.

Ну, не в'яжеться у мене образ тієї невпевненої в собі, заляканої й безмежно закоханої дівчинки з нахабною і безпринципною брехухою.

Похитує головою, зневажливо кривить губи в посмішці.

— Але зробила. І якщо вже згадала цю розмову… — робить багатозначну паузу, від якої чомусь тривожно ниє за грудиною. — Якщо не помиляюсь, ти скористалася своєю силою, рятуючи Сета... Адже я не помиляюся, правда? Ти зупинила час?

Карі очі хижо спалахують.

Повільно хитаю головою. Щось всередині обривається, боляче тисне в серці. Воно не хоче вірити, що вся турбота й ласка була не мені, не для мене, а для дару, що маю, що можна використати для власного зиску. Наївна дурепа просто змінила одну клітку на іншу.

На душі гидко, наче ковтнула ложку багна.
Видихаю, намагаючись заспокоїти бурливі емоції, і безбарвним голосом питаю:
— То що я обіцяла?

— Ти, Ево, — нахиляється через стіл до мене. — Обіцяла вилікувати Гленна...

Від здивування навіть забуваю, як дихати. У сенсі вилікувати? Я ж не лікар!

— Що ви маєте на увазі? Я хіба вмію?

— Лікувати? — підіймає брови. — Ні, ти не вмієш лікувати. Але знаєш, як отримати міанський камінь...

Збентежено морщу чоло. Якась нісенітниця.

— Це мені ні про що не говорить! — насилу стримую сарказм. Зараз не час показувати зуби. — Що це за камінь такий, який може допомогти Гленну? Цілительський? Чи назва ліків… Та й узагалі, з чого це я таке пообіцяла? Може, мене змусили… Змусили силою чи шантажем.

Допитливо дивлюся в його очі, сподіваючись побачити там хоч відлуння правди.

— За кого ти мене маєш? — раптово спалахує. — Я хіба схожий на чудовисько?

Підтискаю губи. Взагалі, якщо бути чесною, стосовно мене саме так. Але мовчу, щоб не дратувати. Проте Емерей здається й так здогадується про мої думки. Знову відкидається на спинку й опускається до спокійної відповіді:

— Ми мали взаємовигідну угоду, від якої кожен отримував те, що хотів. Ти в останню мить все переграла. Мабуть, пропозиція маркіза видалась більш привабливою… Настільки, що забула про хвору дитину!

Сказані слова жалять, наче отруйна змія. Задихаюсь від образи. Але й сам Теодор ледве стримується, на його вилицях грають жовна, а руки стискаються в кулаки. І хоч мені боляче та гірко, раптово його теж починаю розуміти. Варто лиш уявити себе на його місці. Маленького Гленна, що повільно вмирає. Спалах надії, а потім роздавлений вщент.

Хіба можна спокійно ставитись до людини, яка подарувала шанс, а потім раптово і без пояснень його ж і забрала? Невже Ева була настільки жорстокою? Невже могла так вчинити з ним? З маленьким Гленном… І все заради статків та положення в суспільстві. Жити в столиці це не скніти в старому замку у богом забутому селі.

— Ні, — хитаю головою. Все всередині опирається. — Ні. Я б нізащо не зрадила Гленна, і… т-т-тебе теж, — вперше переходжу на більше близьке звертання, наяву, а не в думках. Але Емерей у запалі навіть бровою не веде.

— Нагадати за ким ти була одружена весь останній рік?

Ніяково стискаю губи.

— Як так вийшло?

— Ти просто в останній день розірвала заручини, — знизує плечима. — А наступного ранку вже одружилася з моїм вітчимом. Мене на церемонію, як ти розумієш, не запросили. З газет дізнався…

То виходить, це не Емерей чудовисько, це я! Тобто не я, Еванжеліна. Але все одно, тепер на мені це клеймо зради.

Перед очима стоїть образ малюка. Такого милого, довірливого, безневинного. Хіба можна безсовісно приректи це дитя на страждання? Хіба може бути щось дорожче за життя та здоров'я? І хіба могла так вчинити дівчина, яка не замислюючись пожертвувала собою заради порятунку звичайної служниці? Ось не в'яжеться у мене це воєдино ну ніяк, як не крути.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍