Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Ну, що ж вона не перша, але й не остання в роду з даром. –чародій уважно дивився на Ельгорта.

Аделайн засмучено подивилася на сина.

–Чому ви так на мене дивитеся? – не зрозумів Ельгорт.

–У твоїх очах йде снігопад, синку.– він поплескав його по плечу.

–Що ж нам робити з нею, чарівник? – запитала Аделайн.

–До сходу кривавого місяця ще є час, ваша світлосте. Але я б не радив вам приховувати від неї це, а дозволити їй розвивати дар, щоб вона не накоїла лиха.

–Є шанс, що дар не проявить себе?– спитала кролева.

–Аделайн.– промовив король, хитнувши головою.

–Такий дар, як у неї... боюся, що ні.

–Чи можна зупинити це? Відстрочити?–спитала королева, тремтячи.

–Аделайн!– застеріг король.– Знахар уже сказав, що це може бути небезпечно для неї.

–Не лише для неї, Ваша Світлість, але й для вас. Але, якщо ви готові до такого випробування, можете тримати її в невіданні певний час. Однак червоний місяць візьме своє все одно.

–Це можливо?– спитала Аделайн, Оматей потер перенісся двома пальцями.

–Спочатку дар треба втихомирити. Такий, як у неї, на початку своєму практично некерований. Тож у моменти емоційних сплесків не підходьте до неї. Вона емоційна за природою своєю?

–Гаряча голова. – зітхнув Оматей.– Ґотлінська кров.

Чародій зніяковів.

–Тим паче вам краще не провокувати її. Велике потрясіння наблизить входження Ельги в повну силу. Ви можете, на свій страх і ризик відтягнути наближення магії. Але лише на час.

–Що завгодно.– схлипнула Аделайн.

Король похитав головою, склавши руки на грудях. Знахар дістав із торби пляшечку із блакитною рідиною.

–Ось зілля, якщо вона його вип'є, дар її на кілька днів ослабне, а пам'ять про попередні три години зникне. –він глянув на Оматея.– Мій королю…Дозвольте дати вам пораду.

–Прошу, знахарю.

–Знайдіть спосіб навчити її, пошукайте в стародавніх фоліантах, талмудах…

–Безперечно. Дякую тобі за допомогу.

Знахар залишив палац. Оматей відійшов до вікна.

–Нащо тобі це?– спитав він у королеви.

Адейлан погладила волосся доньки.

–Я хочу, щоб вона побула собою доки це…не торкнеться її і не відбере її душу назавжди.

–Душу?– здивувався Оматей.–Як ти можеш таке казати? Наші діти благословенні! Вони прекрасні, сильні і здатні на великі справи. Ми маємо пишатись тим, яких неймовірних людей привели у цей світ!

–Я не хотіла цього!– крикнула Аделайн.– Я хотіла звичайних дітей. Ти розумієш, що вони житимуть самотніми? Тому, що їхні безкінечні життя вони проведуть без нас!

–Ти знала про мій рід, коли виходила за мене.

–Я виходила за тебе, бо кохала. І кохаю нині, однак, я до кінця сподівалась, що наші діти будуть, як ти, як ми з тобою. А коли народилась Ельга і Ельгорт, я щиро вірила, що хоча б вони будуть смертними. А тепер…

Лід почав танути, мороз потроху сходив з вікон. Оматей повернувся.

–Вона прокидається.– він торкнувся руки дочки.– Моя зірко…

–Татку?

Королева погладила Ельгу по волоссю.

–Дитинко моя.– Аделайн глянула на доньку з ніжністю й болем.

Оматей обійняв дружину за плечі й поцілував руку Ельги.

–Що сталось? – не зрозуміла вона.

–Тобі було погано. Як зараз? Легше? – запитав Оматей.

–Так.

–Тоді випий зілля для міцних сновидінь і відпочивай.– Аделайн протягнула пляшечку дочці, Оматей стурбовано глянув на дружину.

Ельга випила частину зілля і опустила голову на подушку, в спробі повернутись до сновидінь.

 

1816 рік. За місяць до пожежі у палаці

 

Ельга сиділа за невеличким туалетним столиком, маленька блакитна фігурка, представниця холодного народцю, стояла за спиною дівчини, намагаючись вкласти її волосся у зачіску. Сама ж Ельга дивилась на своє бліде відображення, але водночас і не бачила його. Сни, де все, що оточувало дівчину – лише холод, часом були нестерпними і вона прокидалась, так і не в змозі знайти способу заснути знов. Це продовжувалось після того, як вона прийняла зілля, що дала їй мати якось вночі. Потерши скроні, Ельга скривилась.

–Пані? Вас турбує біль?– поцікавилась дівчинка, що займалась зачіскою.

–Так, Гетті. Ніби щось холодне поклали на голову. Нестерпно.– зціпила зуби Ельга.

–Я пошлю по лікаря.– дівчинка побігла до дверей покоїв і зникла за ними.

Біль оглушив дівчину і вона стисла руками стіл.

–Ельго?– почулось десь позаду.