Читати книгу - "Вибрані романи"

Росаріо, яка тремтіла й важко дихала, до грудей, і покрив її обличчя поцілунками, між тим собі кажучи: «Мені здається, я втрачаю холоднокровність, необхідну для психологічного експерименту». Аж поки врешті зупинився, здавалося, заспокоївся, трохи відсунув Росаріо від себе й несподівано сказав:

— Але ж ти знаєш, що я кохаю іншу жінку?

Росаріо промовчала, дивлячись на нього невідривним поглядом і стенувши плечима.

— Хіба ти цього не знаєш? — повторив він.

— А яка мені різниця тепер?..

— Як це, яка тобі різниця?

— Зараз мені різниці немає. Зараз ви кохаєте мене, так мені здається...

— Мені теж так здається, але...

І тоді сталося щось незвичайне, щось таке, що не входило в передбачення Ауґусто, в його програму психологічних експериментів із Жінкою, а сталося те, що Росаріо рвучко обхопила його руками за шию і почала цілувати. Бідолаха встиг тільки подумати: «Тепер я перетворився на об’єкт експерименту. Ця дівчина досліджує психологію Чоловіка». І не усвідомлюючи, що робить, зловив себе на тому, що пестить стегна Росаріо.

Зненацька Ауґусто підхопився на ноги, обкрутився в повітрі навколо Росаріо й кинув її на канапу. Вона дозволила йому це зробити з розпаленим обличчям. А він, схопивши її за лікті обома руками, дивився їй у вічі.

— Не заплющуй їх, Росаріо, ради Бога, не заплющуй. Розплющ їх. Ось так, більше й більше. Щоб я побачив себе в них, такого маленького...

І побачивши себе в тих очах, наче в живому дзеркалі, він відчув, що перша екзальтація почала пом’якшуватися.

— Дозволь мені, щоб я побачив себе в них, наче в дзеркалі, такого маленького, маленького... Лише так я себе пізнаю... побачивши себе в очах жінки.

А дзеркало дивилося на нього дивним поглядом. Росаріо думала: «Цей чоловік здається мені не таким, як інші. Певно, він божевільний».

Зненацька Ауґусто відхилився від неї, подивився на себе, а потім обмацав себе й, зрештою, вигукнув:

— А тепер, Росаріо, пробач мені.

— Пробачити вам? За що?

І було в голосі бідолашної Росаріо більше страху, ніж якогось іншого почуття. Вона відчувала бажання втекти, бо казала собі: «Коли чоловік починає казати або робити якісь недоречності, то невідомо, де він зупиниться. Цей чоловік може вбити мене в нападі божевілля». І в неї заблищали на очах сльози.

— Ти бачиш? — сказав Ауґусто. — Ти бачиш? Атож, пробач мені, Росаріто, пробач. Я не знав, що я роблю.

А вона подумала: «Те, чого він не знає, він і не робить».

— А зараз іди, іди звідси!

— Ви мене проганяєте?

— Ні, я захищаю себе. Я тебе не проганяю, ні! Боронь мене, Боже! Якщо хочеш, я звідси піду, а ти залишишся тут, аби ти переконалася, що я тебе не проганяю.

«Безперечно, з ним не все гаразд», — подумала вона й відчула до нього жаль.

— Іди, йди, але не забувай про мене, гаразд? — Він узяв її за підборіддя й пестливо погладив його. — Не забувай про мене; не забувай про бідолашного Ауґусто.

Він обняв її й поцілував у губи довгим і твердим поцілунком. Коли дівчина виходила, вона спрямувала на нього погляд, повний таємничого страху. А щойно вона вийшла, Ауґусто подумав: «Вона мене зневажає, безперечно, вона мене зневажає; я поводився безглуздо, безглуздо, безглуздо... Але що вона, бідолашна, знає про ці речі? Що вона знає про психологію?»

Якби бідолашний Ауґусто міг тоді прочитати в душі Росаріо, настрій у нього дуже погіршився б, бо наївна дівчина думала: «Я щодня віддаю якісь хвилини на користь тієї іншої...»

Збудження знову опанувало Ауґусто. Він відчував, що йому не вдасться надолужити час, змарнований під час таких хвилин, і розгнівався на самого себе. Не знаючи, що робити і щоби згаяти час, покликав Лідувіну. Але, побачивши її перед собою, таку спокійну, округлу, з лукавою усмішкою на губах, пережив таке дивне почуття, що, сказавши їй: «Іди собі, йди!» — вибіг на вулицю. Він боявся, що в якусь мить не зможе стримати себе й нападе на Лідувіну.

Опинившись на вулиці, він заспокоївся. Натовп як ліс; він ставить кожного на своє місце, вкладає його в ту чарунку суспільної структури, в якій йому призначено бути.

«Чи в мене все гаразд із головою? — думав Ауґусто. — Чи не відбувається так, що тоді, як я думаю, що йду вулицею, як ходять нормальні люди, і вважаю себе людиною нормальною, насправді ж роблю дивні жести, вигини тіла та пантоміми, й люди, що, як мені здається, проминають мене, не дивлячись на мене або ковзаючи по мені байдужими поглядами, насправді поводяться зовсім не так, а дивляться на мене й сміються або співчувають мені?.. І чи така ситуація, бува, не свідчить про моє божевілля? Невже я справді божевільний? І перебуваю на останній стадії цієї хвороби? Адже якщо чоловік щирий, вразливий, добрий не скочується до божевілля, то його можна вважати цілковитим йолопом. Якщо ти не божевільний, то ти або дурень, або шахрай. Хоч я аж ніяк не стверджую, що шахраї і дурні не можуть схибнутися.

Те, що я робив із Росаріо, — міркував він далі, — було безглуздим, безперечно безглуздим. Що вона подумає про мене? А яка мені різниця, що про мене подумає така дівчинка?.. Бідолашна! Але з якою невинного безпосередністю вона дозволяла мені робити те, що я з нею робив! Це створіння фізіологічне, досконало фізіологічне, позбавлене будь-якої психології. Тому марно брати її для психологічних експериментів, як марно брати для таких експериментів індійського кроля або жабу. Крім фізіології, з неї нічого не добудеш... Але чи психологія, а надто жіноча психологія, є чимось більшим, аніж фізіологією, або, якщо хочете, психологією фізіологічною? Чи має жінка душу? І мені для психофізіологічних експериментів бракує технічної підготовки. Я ніколи не працював у лабораторії... та й апаратури в мене немає. А психофізіологія потребує апаратури. Отже, я божевільний?»

Після того, як полегшив собі душу цими вуличними міркуваннями, посеред заклопотаного натовпу, байдужого до його печалей, він заспокоївся й повернувся додому.

Розділ двадцять п’ятий

Ауґусто пішов побачитися з Віктором, попестити його пізнього сина, відпочити у спогляданні нового щастя, яке прийшло в цю родину, а зокрема й поговорити про стан свого духу. Й опинившись зі своїм другом наодинці, він сказав:

— Ну й що там у тебе з твоїм романом... чи як ти його там назвав... ага, рюманом... який ти пишеш? Думаю, тепер, коли в тебе народилася дитина,