Читати книгу - "Знак Зорро"

руці свічку. Розбійник швидко ввійшов і закрив за собою двері, щоб світла не було видно ззовні. Брат Філіп з подивом відступив, побачивши людину в масці і сеньйориту.

— Я сеньйор Зорро, брате, — сказав розбійник швидко тихим голосом. — Мені здається, що ви можете почувати себе в деякому боргу переді мною за відомі речі.

— За покарання тих, хто переслідував і гнітив мене, я перед вами у великому боргу, кабальєро, хоча проти моїх принципів допомагати насильству будь-якого роду, — відповів брат Філіп.

— Я був упевнений, що не помилюся в вас, — продовжував сеньйор Зорро. — Це сеньйорита Лоліта, єдина дочка дона Карлоса Пулідо!

— Ха!

— Дон Карлос — друг братів, він сам випробував утиски так само, як і вони. Сьогодні вдень губернатор приїхав до Реіна де Лос-Анджелес, заарештував дона Карлоса й посадив його до в’язниці за обвинуваченням, що було несправедливе, як мені вдалося довідатися. Він також посадив донью Каталіну і цю молоду сеньйориту до тюремної камери разом з п’яницями і повіями. За допомогою декількох гарних друзів я звільнив їх.

— Хай благословлять вас святі за таку справу! — скрикнув брат Філіп.

— Кавалеристи переслідують нас, брате. Звичайно, незручно, щоб сеньйорита далі їхала зі мною… Візьміть і сховайте її, брате — якщо тільки ви не боїтеся, що це може завдати вам серйозного занепокоєння.

— Сеньйоре! — прогримів брат Філіп.

— Якщо солдати захоплять Сеньйориту, вони знову посадять її до в’язниці, та ще й, імовірно, будуть з нею погано поводитися. Подбайте про неї, збережіть її, вашої доброти я ніколи не забуду.

— А ви, сеньйоре?

— Мені потрібно відвернути на себе переслідування кавалеристів і не дати їм зупинитися тут, біля вашого будинку. Я зв’яжуся з вами пізніше, брате. Отже, домовлено?

— Так, домовлено! — урочисто відповів брат Філіп. — І я хочу потиснути вашу руку, сеньйоре.

Рукостискання було коротке, проте сильне. Потім сеньйор Зорро повернувся до дверей.

— Гасіть свічу, — сказав він. — Вони не повинні бачити світла, коли я відчиню двері.

В одну мить брат Філіп загасив свічку, і вони опинилися в темряві. На мить сеньйорита Лоліта відчула дотик губів сеньйора Зорро до своїх. Вона знала, що він підняв край своєї маски, щоб поцілувати її. Потім вона відчула сильну руку брата Філіпа навколо своєї талії.

— Будьте мужні, дочко моя, — сказав брат. — Сеньйор Зорро очевидно живучий, як кішка, і щось говорить мені, він народився не для того, щоб бути убитим кавалеристами його превосходительства.

Розбійник розсміявся на це, відчинив двері, прослизнув у них, тихо зачинив їх за собою і зник.

Великі евкаліпти затемнювали фасад будинку й у цій тіні стояв кінь сеньйора Зорро. Коли він біг до нього, то помітив, що солдати були куди ближче, ніж він очікував. Швидко підбігши до свого коня, Зорро перечепився об камінь і упав, злякавши його цим. Кінь устав дибки, кинувся у бік на кілька кроків і потрапив у яскраве місячне світло.

Побачивши коня, авангард переслідувачів з криками ринувся до нього. Сеньйор Зорро зробив швидкий стрибок, схопив поводи з землі і скочив в сідло.

Але вони наздогнали, оточили його зі шпагами в руках, що виблискували у місячному світлі. Він почув грубий голос сержанта Гонзалеса, що наказував людям:

— Узяти живцем, якщо можете, солдати! Його превосходительство хотів би побачити, як негідник страждатиме за свої злочини. Вперед, кавалеристи! В ім’я святих!

Сеньйор Зорро насилу відбив удар, але був вибитий із сідла. Пішки він пробив собі дорогу назад у тінь, але кавалеристи почали стріляти. Притулившись до стовбура дерева, сеньйор Зорро відбивав їхній натиск.

Троє зіскочили із сідел, щоб кинутися на нього. Він перебігав від одного дерева до іншого, але не зміг досягти свого коня. Зате кінь одного з кавалеристів, що спішився, був поблизу, і Зорро, скочивши у сідло, помчав схилом до хлівів і стайні.

— За негідником! — почув він крик сержанта Гонзалеса. — Його превосходительство здере з нас шкіру живцем, якщо цей розбійник утече від нас тепер!

Вони кинулися за ним, бажаючи заслужити підвищення і винагороду, але сеньйор Зорро випередив їх настільки, що міг утнути з ними таку штуку. Коли він досяг тіні від великого хліву, він зісковзнув із сідла і встромив у той же час у коня шпори. Тварина кинулася вперед, хриплячи від болю і переляку, і швидко помчала в темряві до стайні вниз схилом гори. Солдати поскакали за нею.

Сеньйор Зорро почекав, доки вони промчали, а сам знову швидко побіг на гору. Але вчасно побачив, що небагато кавалеристів залишилися, щоб стерегти будинок, збираючись, очевидно, потім обшукати його. Зорро переконався, що він не зможе дістатись свого коня.

Тоді знову пролунав той особливий звук, напівстогін, яким сеньйор Зорро так здивував людей у гасієнді дона Карлоса Пулі-до. Його кінь підвів голову, заіржав у відповідь на заклик і поскакав до нього.

Сеньйор Зорро в одну мить був у сідлі і помчав просто полем. Кінь перестрибнув через кам’яну огорожу, начебто її й не було на дорозі.

Хитрість, до якої вдався Зорро, була виявлена. Солдати мчали за ним по боках, потім обидва загони з’єдналися і разом намагалися наздогнати його. Було чутно голос сержанта Гонзалеса, що кричав з усіх сил, щоб вони спіймали розбійника в ім’я губернатора.

Зорро сподівався, що йому вдалося відвернути переслідувачів від будинку брата Філіпа, але він не був упевнений у цьому, а тим часом його власний порятунок вимагав величезної уваги.

Він люто поганяв коня, знаючи, що ця скачка по ораній землі віднімала у тварини багато сил. Йому хотілося досягти твердого ґрунту широкого шосе.

Нарешті він досяг його, повернув до Реіна де Лос-Анджелес, де на нього чекала робота. Перед ним у сідлі не було більше сеньйорити, і кінь відчував це.

Сеньйор Зорро озирнувся і зрадів, переконавшись, що втік від солдатів. Залишилося перевалити через наступну гору, і він вислизне від них.

Але, звичайно, він повинний бути насторожі, тому що попереду також могли виявитися кавалеристи. Його превосходительство міг послати підкріплення сержантові Гонзалесу або поставити загін вартових на вершині гори.

Місяць от-от мав зникнути за хмарами. Потрібно встигнути скористатися коротким проміжком темряви.

Він поїхав вниз у маленьку долину; озирнувся і переконався, що його переслідувачі тільки на вершині гори. Темрява настала саме вчасно. Сеньйор Зорро випередив тепер солдатів, що переслідували його, на півмилі, але до його намірів не входило допускати, щоб вони полювали на нього у селищі.

У нього були друзі в цій місцевості. Біля дороги стояла хатина, де жив тубілець, якого сеньйор Зорро врятував від