Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

82
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 44 45 46 ... 60
Перейти на сторінку:
витягла сідішку і провела пальцем у повітрі; вона провела уявну лінію, так роблять люди, які або взагалі не знають, що робити, або яким нудно. Іва повторила рух, пропускаючи крізь пальці проміння, і сонце порівняло верх і низ долонь. Зверху вони були засмаглі. Вона про щось згадала, й у кутиках рота збіглися зморшки. Викрутивши кисть проти сонця, вона проробила якесь фантастичне па і, замість очікуваного, щоб повернути невідомому і невидимому спостерігачу руку на звичне місце, віртуозно витягнула сигарету з пачки і закурила, різко клацнувши «зіппо». Її старання виявилися не марними. Парочка у кафе засміялася. Вона усміхнулася їм у відповідь вишневими очима, світлими проти вітрини, темними в глибині кав’ярні. Іва безтурботно, по-котячому обіперлася підборіддям на долоню.

Іву помітив ще один чоловік. Іва саме займалася сідішкою, коли той чоловік, у важкому дорогому костюмі, шістсотдоларових черевиках, з крутим розмахом плечей і обличчям, яке зараз співпадало своїм виразом з паскудною зимовою погодою за вікнами, підійшов до неї. Іва, похитуючи головою, глянула одним оком на чоловіка, по заслузі оцінивши прикид, але на обличчі так і не зупинилася; Іва була саме з тих дівчат, яких цікавлять обличчя. Нічого у тому обличчі вона не знайшла. Але вона затримала на чоловікові свій нерухомий погляд: запах дорогих, солодкавих парфумів, зовсім не вишуканих, а, навпаки, противних. Вона повела головою, ледь помітно, вліво, праворуч, – так жінки донюхуються до чужого запаху, до чужого, до іншого життя. Чоловік упіймав, мов підсік, її порух і, усміхнувшись досить приємною, як для пластмасового лиця, усмішкою, сказав:

– Я на хвилинку підсяду до вас?

– А якщо я закричу? – Ямочки на її щоках зробилися глибокими, ті, хто її знав, намагалися б дистанціюватися.

Але чоловік сів упевнено, як сідають люди, які нічого не бояться. Іва увімкнула сідішку. Над містом тяглися темними лапами хмари. Чоловік безтурботно якось подивився на них, але сказав занепокоєно, наче це могло щось означати:

– Чорт, сніг.

– Що-о-о?! – прокричала Іва, не знімаючи навушників.

– Зніміть, будь ласка, навушники, – сказав чоловік нормальним голосом.

Й Іва здалася. Вона зняла навушники, витягла сигарету й уставилася прямо у незворушне обличчя незнайомця. Вірніше, вона дивилася мовби йому через плече. Місто лежало під попелом вічності. Й Іва несподівано для себе відчула затишок, але найцікавішим у цій історії було те, що у неї загострився слух. Тоді вона пильніше подивилася на чоловіка з пласким обличчям, випещеним, загостреним до кінця, здавалося, аж до неможливого, таким робом псуючи пропорцію; напевне, тим воно і було для неї цікавим. Зараз його очі нерухомо спочивали на ній, і тонкі, навіть дрібні риси робили його обличчя якимось дитячим. Але потім вона здогадалася, що не обличчя вражає її. Іву вражали звуки: як шурхотів кожною складкою дорогий піджак, ціну котрого вона не могла вичислити, як рипіли шістсотдоларові черевики, як навіть шкіра рипіла на невидимому протязі. Звісно, цей надто крутий, щоб з ним розмовляти з навушниками на голові і дозволяти фривольності, наче ти намагаєшся не заскочити в його ліжко, а вискочити з нього. Дивна штука: наша свідомість нашіптує на вушко тільки те, чого ми самі бажаємо; і потім хтось ображається, що життя перетворилося на пекло. Можливо, дівчина подумала тоді саме так, вона вже не пам’ятала.

Іва перевела погляд на вітрину і, окрім чорнильного мороку вітрини, нічого не побачила. Здавалося, їй відкрилося інше місто. Німе і глухе: червоними і зеленими стінами бігла вода, хоча вона там вічність бігла, і ніколи це не приходило в голову – дивитися ось так, з розширеними зіницями. Снігові хмари дитячою жуйкою розтяглися над дахами, по трасах шастали різноколірними жучками автомобілі. Але там, за склом, було як у німому кіно. І знову Іву повернув до цього злий шепіт кав’ярні, надокучливо голосне шурхотіння одягу. І дівчина враз вирішила, що перед нею пригода, і не що інше, як пригода. Про наслідки і якість цієї пригоди вона навіть не задумувалася. Іва зрозуміла це відразу, коли затверділи соски на грудях, а клітор набух і уперся в тканину трусиків. Вона, напевне, не зналася на людях, але була впевнена в собі й у твердій інтуїції, як і кожна красива молода жінка. Іва зупинила на незнайомцеві теплі вишневі очі і сказала, вірніше, повторила:

– А якщо я закричу?

Незнайомець усміхнувся одними губами.

– Ви мені дайте відповідь, а тоді я піду.

– ?…

Над містом лежали налиті полум’ям хмари. Іві здалося, що вона зараз видихне, кашляне і виплюне у темну безодню: кав’ярню, столики, іграшкові фігурки людей, мерехтливі гримучі стрічки автострад. Іва заплющила і розплющила очі.

– Слухайте…

Але протест банально не був прийнятий, тільки по тому, як у незнайомця загострилося підборіддя, вона здогадалася, що чоловік дійсно почав нервувати. Це її остудило, і вона в душі здалася. Вона знову повільно закрила віями очі, цього разу напускаючи сором’язливого кокетства.

– Слухайте, – повторила вона, замовила морозиво і кинула поглядом, як він реагує на офіціантку у коротеньких білих панчішках, зі школярською косою і в куцій спідниці.

Але незнайомець не слухав її. Якась печальна тінь лягла на його обличчя, від міста і відразу ж від барної стійки. Тіні переламувалися, змішувалися, як фарби. На широкому екрані виростав атомний гриб. Це було чорно-біле зображення.

– Блін, – вилаявся незнайомець. – Для чого таке паскудство показують у таких місцях.

– Мода, – сказала Іва і стрималася, щоб не позіхнути. Незнайомець повернувся до неї.

– От ви вродлива дівчина. Ви розумна дівчина. А ці речі, знаєте, у природі несумісні.

– Так, але я ж існую, – сказала Іва і колупнула ложечкою морозиво.

– Жартуєте? – він говорив так, наче перепитував.

– Ні. Я людина відповідальна, – й Іва облизнула морозиво на губах.

– Кожного разу, зо дня в день, ви будете прокидатися. Так? І кожного разу будете думати, що це не мій, не мій обранець. Кожного ранку, кожної ночі, перед тим як лягати спати, ви будете заглядати в дзеркало, пересвідчуючись, що вродлива. А ви дійсно виняткова, і звісно, гадаєте, що немає на сьогодні обличчя, достойного вашого. Отже ви змінюватимете кавалерів рік за роком, рік за роком наближаючи неминучу старість. Потім ви заглянете у дзеркало і побачите, що там порожнеча, там смерть, – розважливо проказав незнайомець.

– Саме так, – єхидно хмикнула Іва і колупнула морозиво, але цього разу не так упевнено. Над містом розтяглася сіра хмара, і видно було, як над тією половиною міста сипле сніг. «Зараз зникнуть красиві будинки, красиві люди», – з сумом подумала Іва.

– Не смійтеся, – сказав незнайомець. – Я давно слідкую за вами.

– Ти сутенер? – спокійно сказала Іва і

1 ... 44 45 46 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"