Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

кліпнула на нього вишневими очима. Непомітно потягнула ніздрями повітря. Від незнайомця йшов густий принадливий запах. По її очах незнайомець здогадався, що вона його з кимось порівнює.

– Гаразд. Я не сутенер. Це точно. Наскільки мені відомо, ви навчаєтеся в інституті культури, підпрацьовуєте медсестрою, знаєте чотири мови, любите фотографувати і мрієте зніматися в кіно? Чи не так? – він глянув на неї так, наче дивився крізь графин з водою.

– Ну, – Іва швиденько забовтала ложечкою морозиво.

– Вічнозелений травень, кохання, щастя… Незважаючи на ваш здоровий цинізм, ви таки ймете віру цим дурницям, – сказав незнайомець.

– Їй-бо, ти таки мене клеїш, – грубо сказала Іва і підкурила «зіппо» сигарету.

* * *

Надворі пішов сніг. Повалив, як у велетенську діру. Вони, чоловік і дівчина, разом якусь мить дивилися на сніг, потім повернули голови, де тріщало від десятка звуків, кольорів, світла; молодь пересувалася між столиками, пхаючи один одному конспекти, зошити, CD-диски.

– Ти-то сам у що віриш?

Незнайомець схрестив пальці на руках, і його обличчям пройшла добродушна усмішка, яка, здавалося, існувала десь поряд з його фізіономією.

– Я теж вірю у ці штуки. Але нічого безкоштовно не буває. Усе це треба заробити, – незнайомець ще раз окинув оком строкату молодь. – Ось так буває: здається, що зараз весь світ лягає тобі під ноги і ніколи нічого не кінчиться, – не дивлячись на Іву, сказав незнайомець. Він поворухнувся, й Іва вловила приємні запахи, добротні запахи, і мороз поліз у неї попід шкірою. Такий запах йшов від батька і від першого мужчини. Незатишний світ стінами зближував їх.

– Що ти пропонуєш? – сказала Іва і впусту клацнула запальничкою.

Сніг перестав, і вихрове небо чистило дахи.

– Красиво, – сказала Іва.

– Так, – погодився незнайомець.

– Ну, так чого ти від мене, папік, хочеш? – Очі Іви насторожилися; погляд у неї зробився жорстким, як у гончої перед забігом. Крихти наївності ледь-ледь бовталися на дні.

– Значить… Власне, давайте зараз пройдемося…

– Ось цією вулицею, – Іва ткнула пальцем.

– Хоча б і цією, – сказав незнайомець і спробував ще раз усміхнутися.

Вони вийшли на вулицю. Було волого і стискало легені, а можливо, то тільки Іві видалося. З будинку Вертінського злетіли чорним лушпинням ворони. Іва навіть здивувалася. Галасуючи, гублячи сизо-чорне пір’я, ворони пролетіли над їхніми головами.

– Чорні плакальниці, – сплюнув під ноги незнайомець.

Іві це не сподобалося. У бронзовому передвечірньому світлі він змахував на мужичка-колгоспника, якого хтось жартома одягнув у дорогий костюм. Жартом зараз видавалося саме життя. Не інакше, життя видається тобі жартом: Іві зробилося бридко і сумно. Так, начебто вона знала, чим закінчиться розмова. Незнайомець закурив сигарету, супер-легку, з приємним запахом справжнього тютюну.

– Давайте зайдемо до людського закладу і трохи вип’ємо?

Іва підняла плечі, і це могло означати що завгодно. Отже, вони йшли перламутровим містом, де хмари лягали на дахи попелом вічності. Вона відчула себе затишно, навіть почала збуджуватися, поволі відпускаючи себе в іншу пригоду, як в інший світ. Вона не чіплялася за думку, що попередній настрій згорів, лишивши одне клоччя. У ресторані з якоюсь чудернацькою назвою, в ірисового кольору тінях незнайомець знову надувся до імпозантної величини, й Іва у відповідь на його саблезубу посмішку навіть почала й сама усміхатися. Дійсно він умів жити круто – червона і чорна ікра, заливна риба, трюфелі і таке інше. Добротно і чинно, напевне, так вечеряли купчики у давнішні часи, коли на місці троїцьких бань був ринок, і туди приїздили на верблюдах. Потім стало якось зовсім тихо. І незнайомець зовсім по-дружньому, із запітнілою чаркою водочки сказав їй:

– Ось, Іво, у чому справа. Одному чоловіку, скажімо, моєму босу, потрібні дівчата. Прошу не перебивати. Дівчата усім, хто не голубий, потрібні. Не думайте, що це якісь публічні гульбища, трахання у всі можливі і неможливі дірки, і це не куположне злягання псевдохіпівських комун, де всі лигаються, як макаки. Йому потрібні цнотливі, незаймані тобто.

Він перестав говорити, тиша свистіла у вухах, наче він вирік якесь одкровення. Іві здавалося, що тисячі нажуханих і лисих буддистів, обкурившись драпу, барабанять у свої бряцкала під вікнами ресторану.

– Я давно не дівчинка, – пирхнула вона і з задоволенням хильнула чарку горілки. – Напевне, мама думає інакше… Проте давай далі…

– Ви мене невірно зрозуміли… Вам потрібно знаходити цих дівчат, умовляти чи домовлятися. Звісно, за добрі гроші. Дуже добрі гроші. Він, бачте, має своєрідний смак…

– Губа не з лопуцька, – сказала Іва, і тут у неї по-зрадницькому кольнуло під серцем, так, наче там, зліва, захолола крапелька ртуті. Ну, принаймні їй так видалося.

Незнайомець делікатно протер лівий кутик ока.

– Нема проблем, – сказала Іва. – Лишилося знайти голку в сіні і домовитися про платню. Правильно я мислю?

– Ми не образимо, – відповів незнайомець.

У цьому круглому, як чорне сонце, місці ходили ще трамваї, старезні післявоєнні мастодонти, колії різали чорний клапоть землі, безлюдний, як після напалму; вся людність тут збилася в кількох домах підозріло жовтого кольору. «Така була Борщагівка колись, а можливо, ніколи такою не була», – крізь алкогольний шум у вухах подумала Іва. Місяць осколком нічного феєрверку стирчав у фіолетовому небі. За всю ніч у нового знайомця Іви нічого не виходило. То він лизав Іві клітор, то намагався засунути їй пальця в зад, то мастурбував повислого черв’яка, та ось нарешті збудився, та так, що його кидало, наче старий холодильник, і кінчив їй між ноги. Далі він ще випив, добряче попоїв, заснув, а Іва лежала і дивилася на шматок порцелянового місяця, як сходилися і розходилися в навислому тумані чорні колії, затискуючи місто у петлю, що слабне з кожним роком. «Люди в наш час перестали багато думати, почали більше робити», – із цими думками вона і заснула.

Їй снилася і ввижалася дорога, що підіймалася догори під тремтячим, кольору цвілі небом, й Іві хотілося піднятися по тій дорозі, але вона ніяк не могла вирішити, куди ступати: перед самим її обличчям були кришталеві східці, котрі вели донизу, звідки лилася приємна музика. Іва подумала, що так співають райські птахи; але чомусь їй було моторошно і від співу, і від того, що перед нею був вибір – пройтися або спуститися. Вона навіть, як насправді, а не уві сні, розсердилася… Іва прокинулася, ще думаючи про сон; і тут виникла безглузда, здавалося б, непотрібна для неї думка: а дійсно, де знаходиться рай – вгорі чи внизу? Чи, може, для кожного – свій рай? Іва труснула головою: звідки взятися таким думкам? Іва подивилася на біле полотно світанку. Глухо бабахкали і дзвеніли колії. Їй