Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Габріель підвів голову. Його очі, хоча й виглядали втомленими, засвітилися рішучістю.

— Я не знаю, — зізнався він після паузи. Його голос звучав хрипко, ніби слова важко давалися йому. — Але, мабуть, ми маємо відкрити ще кілька дверей. Можливо, серед забутих спогадів знайдеться щось важливе.

Вони підвелися. Кроки глухо лунали в тунелі, відбиваючись від його стін, які тепер здавалися ще вищими і темнішими, ніж раніше. Тьмяне світло, що виходило від дверей, було єдиним їхнім орієнтиром.

Раптом Габріель різко зупинився. Перед ним стояли двері, які здавалися знайомими — прості, білі, з витонченими різьбленими візерунками, що нагадували польові квіти.

— Це... — почав він, і його голос затремтів. — Це двері в дім моєї бабусі.

Сапфір насторожено глянув на нього.

— Ти хочеш зайти?

Габріель кивнув, навіть не глянувши на хлопчика. Його пальці обережно торкнулися ручки. Метал був холодним, але водночас викликав дивне відчуття тепла, ніби вабив його всередину. Він обережно повернув її, і двері відчинилися з м'яким скрипом.

Тепле, сонячне світло раптово залило тунель, змушуючи Габріеля й Сапфіра примружитися. Перед ними відкрився затишний вітальняний простір. Габріель впізнав кожну деталь. Строкатий килим із витонченими візерунками лежав на підлозі, поруч із каміном стояло улюблене крісло його бабусі. У повітрі витавав запашний аромат пирогів і свіжозавареного чаю.

У центрі кімнати сиділа бабуся Габріеля, її обличчя світилося щирою радістю. Вона тримала на руках маленького Габріеля, поки його мама, молода й усміхнена, з любов'ю розмовляла з нею. Поруч стояв батько Габріеля, високий і впевнений, із гордим виглядом.

— Тобі тільки три місяці, а ти вже такий дорослий, — говорила бабуся, ніжно посміхаючись і дивлячись на немовля.

— Я неймовірно щасливий, що в мене є син, — додав батько, дивлячись на малюка з невимовною ніжністю. — Коли він виросте, я навчу його їздити на машині.

Габріель стояв як укопаний, спостерігаючи за цією сценою. Його серце стискалося від суму і тепла водночас. Кожен жест, кожне слово були настільки справжніми, що йому здавалося, ніби він повернувся у той час. Він бачив усмішки, відчував любов, що наповнювала кімнату, і чув, як усі вони сміялися.

Коли світло згасло, і вони знову опинилися в тунелі, Габріель відчував, як порожнеча стискає його груди. Двері позаду зачинилися з тихим клацанням, залишаючи їх удвох із Сапфіром у темряві.

— Вони тебе дуже любили, — порушив тишу Сапфір, його голос звучав м'яко, але впевнено.

Габріель стояв мовчки, втупившись у порожнечу. Його думки плуталися. Він нарешті зітхнув:

— Якщо це правда... Чому тоді у моїх інших спогадах мама була такою холодною? Чому вона здавалася такою далекою?

Сапфір опустив голову, не знаючи, що сказати. Тунель, здавалося, стискався навколо них, поглинаючи їхні сумніви. Але всередині цієї темряви Габріель почав розуміти: йому доведеться знайти правду, навіть якщо для цього знадобиться ще багато дверей і багато втраченої пам'яті.

Габріель ішов уперед, намагаючись ігнорувати важкість, що осіла в його грудях після побаченого. Тунель здався нескінченним, його темрява ніби стискалася довкола. Лише блискучі контури дверей праворуч і ліворуч вказували шлях.

— Ми маємо бути обережними, — тихо сказав Сапфір, перебуваючи поруч. Його голос лунав стривожено. — Якщо ми помилимося, потрапимо в пастку. Це може бути гірше за будь-який кошмар.

Габріель кивнув, не озираючись, його погляд був спрямований вперед. Але раптом він завмер. Від одних дверей, трохи далі, долинав тихий спів.

— Це... — прошепотів він. Його серце прискорилося. — Я знаю цей голос.

Вони підійшли ближче. Двері були прості, дерев'яні, із позолоченою ручкою. Габріель притулився до них, прислухаючись. Голос за дверима був ніжний і проникливий, кожне слово пісні віддавалось у його серці, ніби пробуджувало щось забуте.

"Я б хотіла злетіти за обрій небес,
Та в клітці тримаєш мій сповнений світ.
Розправити крила і вирватись геть,
Та тінь твоя поряд, неначе зась світ.

Ланцюги зі спогадів серце гнітять,
Ти вільно відпустити не можеш мене.
Та якщо я зникну, лишу все для себе,
Чи зможеш знайти в цім житті щось святе?"

— Амелія, — тихо промовив Габріель, ніби боявся, що голос зникне.

Сапфір нервово переступив із ноги на ногу.

— Габріелю, це може бути небезпечно, — він схопив чоловіка за руку, але той уже тримався за ручку дверей. — Спогади, пов'язані з любов'ю, завжди найсильніші й найнебезпечніші.

— Це її голос, — відрізав Габріель, не відриваючи погляду від дверей. — Я повинен знати.

Він рішуче натиснув на ручку й увійшов.

***

За дверима виявився просторий сад, освітлений м'яким світлом призахідного сонця. Аромат квітів наповнював повітря, змішуючись із легкою прохолодою. Біля великого фонтану стояла Амелія. Її блідо-золоте волосся майоріло на легкому вітрі, а в руках вона тримала щось схоже на маленьку срібну клітку. Її голос продовжував лунати, кожна нота пісні здавалася сумною і ніжною водночас.

Габріель застиг. Вона була така ж прекрасна, як він її пам'ятав. Її очі, схожі на дві блакитні озерця, дивилися вдалечінь, ніби вона чекала когось або щось. Але було в її образі щось дивне, щось, чого він раніше не помічав: її тінь лежала неправильно, вона не відповідала положенню сонця.

— Амеліє, — покликав він.

Вона повільно повернула голову, її очі зустрілися з його. Усмішка торкнулася її губ, але це була не та щира усмішка, яку він пам'ятав. У ній було щось холодне, відсторонене.

— Ти прийшов, — промовила вона, її голос звучав так, ніби йшов з далекого місця. — Ти все ще шукаєш мене, чи, може, себе?

Габріель зробив крок уперед, але Сапфір міцно схопив його за руку.