Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 13: «Та тінь твоя поряд...»

Двері позаду хлопців гучно зачинилися, залишивши їх самих у темному тунелі, де стіни губилися в невидимості, а єдиним орієнтиром залишалися ряди дверей. Габріель знову й знову прокручував у голові картинки, які щойно побачив. Мати ніжно усміхалася, її теплі руки огортали його плечі. Це здавалося таким реальним, але водночас примарним. Він не міг пригадати, коли востаннє відчував такий спокій, таку любов. Але чому ж він цього не пам'ятав?

Ронольд стверджував, що ці спогади справжні, але дивним чином забуті. Щось у цьому твердженні змушувало сумніватися, і тепер думки Габріеля несподівано повернулися до самого Ронольда.

– Гей! – звернувся він до чоловіка, який ішов попереду, його голос луною прокотився тунелем. – Чому ти сказав, що тебе звати Ронольд? Це ім'я... так звали мого найкращого друга в дитинстві.

Ронольд зупинився, його силует нерухомо застиг у тьмяному світлі.

– Найкращого друга? – повторив він задумливо. – У тебе не було друга з таким іменем.

– Як це не було?! Сапфір, ти ж бачив його в моїх щасливих спогадах! – Габріель звернувся до хлопчика, намагаючись знайти підтримку.

– Так, там дійсно був хлопчик, який показував нам дорогу, – підтвердив Сапфір, його голос тремтів, наче він і сам не був упевнений у своїх словах.

– Тоді це означає... ми вже зустрічалися раніше, – сказав Габріель, з надією вдивляючись у Ронольда. – Як це можливо?

Ронольд лише знизав плечима.

– Я не знаю.

Габріель застиг, його розум намагався зібрати шматки реальності докупи. Усе, що він пам'ятав, здавалося ілюзією, тінню того, що могло бути справжнім. Якщо страшні спогади були неправдою, то чи могли бути такими й щасливі? Ким він був у цьому хаосі? Що було реальним? Відчуття тривоги гнітило груди, немов важкий камінь, а горло стискало, не дозволяючи вдихнути на повні груди.

Сапфір дивився на нього, його обличчя було повне відчаю. Хлопчик, цей тендітний відбиток душі Габріеля, сам боровся з тим, щоб не зламатися. Їхній світ руйнувався на очах, шматуючи мотивацію шукати відповіді.

Ронольд, спостерігаючи за цим, зітхнув. Його голос звучав м'яко, але рішуче:

– Тепер ви знаєте, що можливо, усе, що ви пережили разом, було ілюзією. Ви можете зробити вибір. Шукати правду чи залишитися у цій непевності, тримаючись за те, що є. Та незалежно від вашого рішення, моя місія виконана.

З цими словами Ронольд почав зникати. Його силует ставав усе прозорішим, поки не розчинився у темряві. Габріель і Сапфір залишилися самі в безмовному тунелі, кожен із власними страхами, сумнівами й надією знайти відповіді.

Повітря здавалося важким, воно стискало груди, не даючи зробити повноцінний вдих. Серце Габріеля калатало, відстукуючи шалений ритм у скронях, перекриваючи будь-які інші звуки. Його тіло охопила хвиля оніміння, ніби кожна клітина завмерла в напрузі. Сапфір, піднявши свій стривожений погляд, побачив, як чоловік похитнувся і впав на коліна.

Габріель судомно дихав, тримаючись за груди. Його подихи були короткими і хаотичними — безліч маленьких вдихів і видихів, що ніби тільки посилювали відчуття задухи. Кожен новий вдих нагадував боротьбу, яку він, здавалось, програвав. У його очах віддзеркалювався відчай і страх, ніби він був упевнений, що помирає.

Сапфір застиг на мить, відчуваючи глибокий зв'язок із Габріелем. Хлопчик ніби перейняв частину його страждань: слабкість у ногах змусила його майже впасти. Він зібрав усі сили і на ватних ногах підійшов до чоловіка, опустився поруч і притиснувся до нього, вдивляючись у його широко відкриті, сповнені жаху очі.

— Ми маємо затримати дихання, Габріелю, — прошепотів Сапфір, але його тихий голос не досягав затьмареної свідомості чоловіка. Паніка затопила кожен куточок Габріелевої душі, і хлопчик розумів, що мусить діяти швидко.

— Затримай дихання! — закричав Сапфір, його голос прорізав тривожну тишу тунелю. Він поклав руки на груди чоловіка, намагаючись привернути його увагу.

Габріель на мить зустрів його погляд. У тих очах промайнув проблиск розуміння. Вони разом затримали дихання, повільно видихнули, а потім обережно вдихнули знову, ніби вперше. Хлопчик тримався за його руки, ведучи ритм, повторюючи процес знову і знову. З кожним циклом дихання шум у вухах Габріеля зникав, а туман перед очима поступово розсіювався.

Коли тривога відступила, Габріель залишився сидіти на холодній кам'яній підлозі, хитаючись, мов тінь після бурі. Його груди все ще важко здіймалися, але подих вже не був таким розпачливим. Сапфір обійняв чоловіка, міцно притулившись, і шепотів:

— Ти в безпеці... Ми разом...

Габріель відчував, як сльози покотилися по його щоках, розчиняючись у тиші. Він не знав, що було складніше: дізнатися, що спогади, через які він страждав, могли бути фальшивими, чи прийняти, що його боротьба, можливо, була марною.

— А що з тінню? — запитав він пошепки, більше до себе, ніж до хлопчика.

Сапфір не відповів, тільки міцніше обійняв його. У тунелі панувала гнітюча тиша, яка змушувала серце стискатися. Вони знали одне: тепер їм належить вибрати — шукати правду або залишитися у світі, що здавався знайомим, хоч і був далеким від істини.

Габріель і Сапфір залишалися мовчазними, сидячи в густій темряві тунелю. Слабке світло від загадкових дверей мерехтіло навколо, ледь освітлюючи їх обличчя та кидаючи химерні тіні на нерівні стіни. Повітря було прохолодним і сирим, сповненим запаху старого дерева та пилу, що висів у нерухомій атмосфері.

Габріель дивився вниз, його погляд застиг на шорсткій підлозі, де кам'яні плити здавалися вицвілими від часу. Він ніби завмер у власних думках, витаючи між реальністю та спогадами, які щойно бачив. Сапфір сидів поруч, трохи згорблений, і пильно дивився на нього, намагаючись зрозуміти, що коїться в голові чоловіка.

— Що ми робитимемо далі? — нарешті запитав Сапфір, його голос був тихим, майже боязким, ніби порушити цю дивну, важку тишу було щось святотатське.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍