Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 19

Я думала, що після вилиття душі, сон йде краще — та де там! Лежала і крутилась на чесно виділеній мені копиці сіна та дивилась на зорі, що виднілись крізь діру у стелі.

Кинджал зі смарагдовим руків’ям лежав у моїх руках, і я без упину крутила його, наче шукаючи в ньому відповіді. Лезо блищало у світлі догораючого вогника, відбиваючи примарні відтінки, які раз за разом викликали в мене головний біль. Здавалося, що зброя дражнила мене, ховаючи свої секрети за тонким покривом магії. Я вже десятки разів намагалася скористатися зліпками духовної енергії, щоб дізнатися щось про вбивцю. Але кожного разу мене чекало те ж саме розчарування — порожнеча.

Смарагди переливались у світлі догораючого вогника і в такій напівтемряві було набагато краще помітно майстерно накладену ілюзію. Кинджал був ідеально заточеним, і навіть після стількох місяців він виглядав так, ніби щойно покинув руки зброяра. Але найгірше було те, що руни на руків’ї наче сміялися з мене, залишаючись нерозгаданими. Вони були сховані за ілюзією, настільки витонченою, що навіть розуміння її природи викликало почуття тривоги. Навіть зараз, знаючи, що під цим зеленим камінням сховані руни — погляд на них викликає тремтіння очей та головний біль.

Але лишити кинджал я не могла і дивилась на нього в усі очі, як на останню ниточку до справжнього вбивці. Бо тепер Калеб знає, що я жива. Він шукатиме мене і судячи з погляду, зробить все, що в його силах, щоб піддати мене судилищу. Тому я була налаштована рішуче: вбивцю треба знайти і передати правосуддю, щоб з мене зняли всі обвинувачення.

Я ще раз уважно подивилась на зброю. А що як?..

Долаючи розкинуті руки і переступаючи пусті пляшки, вийшла з нашого тимчасового притулку на морозне нічне повітря. За місяць настане літо, але весна цьогоріч виявилась на дивно холодною. Навіть утеплена накидка не рятувала від пронизливого вітру. 

Відійшла від табору до узлісся, де місячне світло пробивалось крізь гілля, відкидаючи примарні тіні на землю і стала на коліна, щільно притиснувши долоні до землі, відчуваючи її холод і вологу, які пробирали до кісток. 

Різкий змах лезом, ще до того як встигла подумати.

Від порізу на руці стікала кров, капаючи на землю й зливаючись із нею в єдиний потік. Це був старий ритуал, небезпечний і невластивий моїй магії. Я — про захист, про відбиття ударів і поглинання шкоди, а не про вторгнення в чужі світи й потоки енергії. Але зараз іншого виходу не було.

Я заплющила очі й вирівняла дихання, намагаючись зібрати внутрішні сили. Моя магія тяжіла до опору, неохоче дозволяючи проникнути в щось зовнішнє. Вона стискалася в мені, як туга пружина, протестуючи проти такого використання.

Я робила все так само, як робила вона. Згадувала найдрібніші деталі. Якщо в неї вийшло, то у мене точно має.

— На крові пролите, на духу залишене, відкрий шлях до істини...

Слова заклику виривалися з губ, наповнюючи простір невидимими хвилями енергії. Магія Щита підлаштовувалась під ритуал, змінюючи свою природу. Замість того щоб утворити бар’єр, вона створила оболонку навколо моєї свідомості, захищаючи мене, коли я поринала в хворобливий транс.

Спочатку здавалося, що нічого не відбувається. Але потім прийшло відчуття — гостре й холодне, ніби мене різонуло по серцю. Я відкрила очі, хоча світ навколо залишався таким самим: місяць, тіні дерев і блиск кинджала. Тільки це був уже не той самий світ.

Темрява згущувалася, як дим, утворюючи постаті. Вони були розмиті, але досить реальні, щоб змусити серце стискатися від страху. Карім і Мірабель. Їхні обличчя були бліді, очі — широко розкриті, сповнені паніки й болю. Вони щось кричали, але звуку не було. Тільки відчуття — сильні, пронизливі, мов тисячі голок, що пробивали мою свідомість.

Я відчувала, як мій Аркан обіймає мене, не дозволяючи відчуттю паніки зламати мене повністю. Але навіть він не міг повністю ізолювати мене від цього жаху.

Образи змінювалися. Я побачила клинок — той самий, що зараз лежав переді мною, — у руці темної постаті. Її обличчя було сховане під каптуром, але очі, зелені й холодні, проникали крізь мене, як дві крижини.

— Хто ти? — мій голос затремтів, віддаючи відлунням у темряві.

Відповіді не було. Замість цього постать почала рухатися до мене, її силует ставав дедалі чіткішим. Тіні довкола почали оживати, огортаючи мене з усіх боків. Я відчула, як моя магія активувалася, утворюючи бар’єр між мною та цією темрявою. Але тіні були сильними, вони просочувались крізь захист, шукаючи слабкі місця.

— Ти не зможеш захиститися, — голос пролунав раптово, глибокий і холодний, ніби з іншого світу. — Ти наша.

Паніка охопила мене. Я відчувала, як магія починає вислизати з-під контролю. Це було більше, ніж я могла витримати. Земля під ногами тріщала, і я падала в порожнечу. Щит, мій останній захист, розсіювався, лишаючи мене беззахисною.

Раптово сильна рука смикнула мене назад, вириваючи з трансу. Я розплющила очі, важко дихаючи. Світ знову став звичним: місяць, ліс і нічний холод. Лерон стояв переді мною, його обличчя було сповнене звичного скепсису, але в глибині очей читалась тривога.

— Що це було?

Я хапала ротом холодне повітря, намагаючись переварити те, що щойно бачила. У мене вийшло повернутись в той день! Але… нічого нового я не побачила. Крім того, що тінь вбивці намагалась вбити і мене — це я розуміла чітко.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍