Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Спускайтеся! Чисто!
– Молодець, – старий пустив сльозу. – Я вірив у тебе.
– Поспішайте, а то слуги підоспіють.
– Гарик добряче їх викупав.
– Я старався, – без тіні іронії сказав малий.
– Будемо прощатися, – Бурковець міцно обійняв Демида. – Колись мріяв про сина, однак не склалося. Робота. Робота… А коли Елла зникла, в душі утворилася порожнеча. Найстрашніше втрачати дорогих людей. І ще… Я хочу бачити тебе новим колекціонером спогадів. Книгарня в твоєму розпорядженні. Гарик, Ігор поможуть.
Демид важко зітхнув: гадав, кінець пригодам, а насправді лише початок.
– Я подумаю, – спромігся вичавити.
– Твоє право, – Семен Якович дійшов до пролому, зазирнув у темряву. – Страшнувато.
– Почекайте, перевірю, – хлопець відсторонив старого, посвітив. – Нормально. Спускайтеся. Пристрій у вас?
– Так, звичайний електрошокер. Сподіваюся, запуститься. Прощавайте, Гарику, Ігорю. Ганні скажете, що я виїхав за кордон.
– Ви повернетеся, – саркастично сказав Демид. – Треба дуже любити первісний устрій, аби за власним бажанням опинитися в ньому. До того ж… – студент запнувся, проте висловив побоювання. – Ви впевнені, що ваша дружина пам’ятає вас і буде рада вашій появі? Стільки років минуло.
– На все воля Всевишнього, – старий давно вирішив для себе це складне питання й не збирався відступати.
– Тоді бажаю вдало пристати до берега нового світу, – студент пропустив Бурковця.
– Будеш у Кріслані… – Гарик запнувся. – Втім, це зайве. Там вважають мене зрадником, хоча можу вибирати світ за власним розсудом. Я затримався в Заповіднику ненадовго, а потім осів тут. На все добре…
– Ти вільний, Гарику, і не зобов’язаний коритися, – Семен узявся за край люка, намацав ногою скобу й спустився до води: – Наче в могилі, – голос Яковича тремтів. Старий натиснув кнопку й вогке приміщення осяяв розряд.
– Почалося! – бадьорий голос Демида лився бальзамом на душу Бурковця. Все вдалося. Колишній колекціонер спогадів повільно повернувся, підняв руку й відчув себе в щільній масі, котра тягла його в іншовимір. Мрія збулася, слуги Бора пошилися в дурні, а Обізнані не дізналися секрет.
Демид опустив ляду, притрусив поверхню пилом і цегляними крихтами:
– Замітаємо сліди. Раптом захоче повернутися. Малоймовірно, а все ж…
– Самотужки вибереться? – Волошин переймався за старого наче за рідного батька.
– Повинен. Унизу фомка лежить від попереднього візиту. Гадаю, Семен Якович візьме більш зручний інструмент, якщо йому дозволять повернутися. Бігає він погано, а Сейна прудка, наче гепард.
– Ходімо. Бідні охоронці по інфаркту вхопили з інсультним навантаженням, – Ігор якось дивно глянув на Демида. – Колекціонер… Пф-ф-ф-ф! Як у новій іпостасі почуваєшся?
– Ніяк.
Оминули корпус. Тиша. Ні поліції, ні спецпризначенців. Охоронці боязко визирали з вікон. Лесь Миколайович обережно спитав:
– Ви одні?
– Так, – Демид сідав у машину.
– Бомбу знайшли?
– Знешкодили, – студент скоса зиркнув на Ігоря. – Ми чекали на підмогу.
Збитий з пантелику товстун забув про старого:
– Я дзвонив, але мене запевнили, що ви спеціалісти відмінні й впораєтеся.
– Захар Іванович постарався, – Демид заклав руки за голову. – Побоявся розголосу.
– Розголосу? – охоронець тер чоло.
– Хто ж інвестуватиме підприємство, де знаходять вибухівку? – приязно посміхнувся Демид. – Один з терористів у підвалі. А нам пора. Поїхали.
Волошин вирулив за паркан. Трійця ще чула команду товстуна:
– Зачиніть ворота! Нікого ж нема!
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер спогадів, Віталій Механік», після закриття браузера.