Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

20 Вигнання паразита

Волошин ніби забув дорогу в крамницю. Днів три пропадав. Поки Демид, Ганна й Гарик наводили лад, Ігор байдикував на пляжі, пив холодне пиво, слухав приємну музику й фліртував з дівчатами. Виправдовував себе, що після поневолення й карколомних перипетій заслуговує на тривалий відпочинок. А де найліпше підлікувати нерви влітку? На пляжі, в компанії симпатичних дівуль. Задля такої втіхи Волошин поголився. Стрункий, підтягнутий, коротко стрижений, зі звабливою усмішкою на губах, він притягував погляди кращої половини людства.

– Життя одне, і воно прекрасне, – Ігор перші два дні насолоджувався гарною погодою, теплою водою й подумував кинути вправи з людськими спогадами, аби заснувати власну ІТ фірмочку. Бізнес матиме успіх: Волошин талановитий програміст. Для нього просто написати хороший антивірус, конвертори відео, різні сервісні прибамбаси. Операційну систему хотів створити. Правда, одному її написати неможливо. А де набрати грамотних спеціалістів? За копійки хто працюватиме? До того ж треба вкласти чимало коштів. Складно те все. Один Ігор не потягне. Краще зосередитися на реальних речах.

Про Волошина мовби забули. Демид подзвонив один раз, поцікавився здоров’ям і вимкнувся. Дивно вчинив старий. Призначив студента спадкоємцем. Чому не Ігоря? Він же з самого початку. Заздрість перешкоджала Волошину повернутися в крамницю, а пляж і пиво – відмазка. В глибині душі скалкою сиділа образа. Студенту те колекціонування до фені. Чужий він у камерному середовищі. Приблуда. Побуде й піде. А якщо залишиться, уявивши себе володарем доль? Скніти під керівництвом невігласа? Халепа! Але Демид був у Заповіднику, тож Гарик сприймав за свого. Не туди повернув Ігор. Амбіції бродили на дріжджах спокуси очолити крамницю. Вік паперових книжок минає. Вся література повинна мати електронний формат. А коли трапиться збій в електромережі? Вірус зітре копії? Зловмисники спалять сервери? Сучасне життя цілком залежне від електроенергії. Зникне вона, й цивілізація скотиться в кам’яну добу.

На четвертий день Волошину остогидло смажитися на сонці. Востаннє скупався, обсмоктав кістяк риби, викинув пластиковий бокал у смітник, натягнув смугасті шорти й заявився в крамницю з перекинутою через плече футболкою. На ногах чорні капці, в зубах стирчала цигарка:

– Ви не чекали, а я приперся! Салют, ваятелі чужих спогадів! – Ігор тривожно вдивлявся в обличчя Демида й Гарика. Чи, бува, не пошлють якомога далі.

– Привіт, проходь, – привітно мовив студент. – Малий дещо мені підказав. Якщо вважаєш мене зайвим у вашій компанії, піду. Без образ.

– Сам хотів скоріше нас здихатися.

– Було, але кілька днів тому.

– Що змінилося? – Ігор з-під лоба слідкував за Демидом.

– Життя моє змінилося. Я наче перебуваю в двох реальностях одночасно. І не хочу втратити зв’язок. Начебто щось важливе проґавив у Заповіднику, проскочив галопом і… Від тебе залежить, буду я з вами, чи зникну на кшталт Семена Яковича. Хочеш стати наступником старого? Будь ласка. В тебе є право.

– Жодних прав, – заперечив Ігор. – Старий тобі довірив справу, отож у нього були мотиви. Лишайся з нами, а там побачимо. Відверто кажучи, я за тобою скучив. Так, сумніви, образа, наче обійшли мене з підвищенням. Зрештою, ми всі сильні своїми особливостями й маємо продовжити почате. Правда, фінанси… Старий лишив крихти, – Волошин простяг руку Демиду.

Студент потиснув:

– Є ідея. Гарик приготував сюрприз для Захара Івановича.

Ігор здригнувся:

– Коли воно скінчиться?

– Обізнані турбуватимуть, адже певні в існуванні копії моїх спогадів. Треба здихатися ворогів.

– Придумали спосіб?

– Гадаю, спрацює. Гарик гарно обізнаний…

– До роботи! – збадьорився Волошин. – Клієнти були?

– Багатий неврастенік, – махнув рукою Демид. – Хоче закачати собі гірськолижний екстрим з падіннями, переламами, симпатичною медсестрою та інтимом під музику Шопена, але я сказав, що цінний працівник у відпустці. Зайде пізніше.

– Де ці збоченці беруться? – звично процідив Ігор. – Я їх стільки бачив.

– Звикай до звичного, – посміхнувся Демид. – Люди завжди хотіли й хочуть хліба та розваг, але я надам перевагу лікуванню.

– Тобто? – не зрозумів Ігор.

– В першу чергу помагатимемо тим, у кого глибокі психічні травми. Суїцидників поменшає.

– З них зиску мало. На що існуватимемо? – Волошин проти нововведення.

– За гроші будь спокійний. То моя проблема.

– Вирішиш її, на руках носитиму, – згарячу пообіцяв молодик.

– Гарик свідок, – піймав на слові студент. – Ганна обід готує, – хлопець краєм ока помітив шикарне авто за вікном. – Ось і він. Казав, і тижня не мине.

– Хто? – Ігор напружився, передчуваючи важкий день.

– Захар Іванович власною персоною! – насмішкувато мовив студент. – Цікаво, скільки часу Діма провалявся в підвалі? Приготуйтеся, – Демид пішов зустрічати гостя.

Рипнули вхідні дерев’яні двері. В крамницю ввалилася огрядна туша, вороже блискаючи скельцями окулярів. Позаду темними тінями промальовувалися дебелі охоронці.

– Мені Семена Яковича! – злі оченята буравили студента.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍