Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Розділ 24

Артур

Потужний передок вантажівки, що їде позаду, навалюється на багажник нашого автомобіля. Його заносить, машина починає виляти попри мої зусилля втримати керування. Я справляюся, міцно тримаючи кермо.

- От халепа! - Емма не стримується. - Що за недоумок?

Минає кілька секунд і вантажівка з подвоєною силою врізається знову в наш зад.

Машина злітає з шосе, пірнувши під укіс, і грузне передніми колесами в землі, підскакує і крутиться, ковзаючи вниз.

Каміння летять на всі боки. Намагаюся не допустити зіткнення з деревами, лавірую кермом так, що вени на руках вздуваються. Автомобіль розвертається, продовжуючи ковзати, і з оглушливим тріском врізається правим боком у дерево, стрясаючи все навколо.

Скрегіт металу, з під капота з'являється дим.

- Назовні! - кричу, встигнувши вимкнути запалювання. - Швидко!

Позбавляюся ременя безпеки, штовхаю двері. Чорт! Їх заклинило.

- Емма! Ти як?

Одночасно відстібаю її ремінь і відчиняю дверцята з боку пасажирського сидіння і підштовхую дівчину до виходу, слідуючи за нею.

Відчувається запах розпеченого металу і палаючих дротів, і ми, взявшись за руки, біжимо, спотикаючись серед заростей чагарників і сухої трави, потопаючи в м'якому ґрунті укосу. Намагаємся утекти якнайдалі і якнайшвидше, чіпляючись за рослини.

Позаду нас чується спочатку шипіння. Я навалююся на Емму всім тілом, розуміючи провісником чого воно є, і падаю, тягнучи її за собою на землю. Накриваю тіло дівчини своїм.

- Що я тобі казала? - Емма перша подає голос.

- Як ти?

- Уже звикла.

Ми обертаємося, піднімаючи голови над землею, щоб оцінити весь жах того, що відбувається за двадцять метрів від нас.

 Мабуть, найстрашніше позаду. Як заворожені, мовчки дивимося на жовто-помаранчеві язики полум'я, що облизують листя дерева, на чорні хвости диму, що піднімаються в небо.

Усередині машини, немов у котлі, вирує розпечене до червоного, вариво. Щойно ми були там. Судорожно вдихаючи повітря, ми продовжуємо лежати, не відриваючи погляду від жахливого видовища.

В єдиному безмовному пориві кидаємося в обійми одне одного. Слів немає. Тільки дика сухість у роті й бажання не розмикати повіки, щоб дати мізкам адаптуватися, а душі змиритися з тим, що сталося.

Вище, на шосе, з якого злетіла наша машина, учасники руху уповільнюють рух, деякі зупиняються. Зібралася  група спостерігачів. Чуються гучні голоси, супроводжувані збудженою жестикуляцією. Плескають двері, якийсь чоловік прямує в наш бік, вийшовши з червоного автомобіля.

Емма якось гостро реагує на його появу. Уся напружується, з її вуст лунає матірне міцне слово мовою, якої я не знаю. Лише за інтонацією та за емоціями, які супроводжують крутий вислів, суджу про його зміст. Вона примружується, приклавши руку до очей, завмерши в незручній позі. Яскраве сонячне світло, що б'є в очі, заважає їй упевнитися в правильності свого припущення.

«Хвала небесам, з нею все гаразд», - думаю про себе, коли бачу, як вона схоплюється на ноги зі словами:

- А що він тут робить?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍