Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Розділ 25

Емма

- Усі живі? - вигукує хтось здалеку,- вам пощастило, чи не так? - запитує чоловік, наблизившись досить близько, щоб його було чутно.

Автоматично приймаю допомогу й турботу Артура.

- Ти не постраждав?

Його одяг і обличчя перепачкані, але крові не видно. І це тішить. Навіть не віриться, що ми відбулися незначними подряпинами та синцями. Проте обхоплюю його і промацую груди хлопця на предмет ушкоджень, які можуть бути невидимими з першого погляду.

 Удар припав здебільшого на передню частину автомобіля, але дверцятам з його боку теж добряче дісталося, і їх заклинило. Вилазити йому довелося з боку мого сидіння.

- Хтось із них може бути свідком події. Вони їхали за нами, - Артур безперервно гладить мене по голові й обличчю. - Я бачив на дорозі позаду нас протягом багатьох миль низку автомобілів.

- Я повідомив у поліцію і швидку, - сповіщає хтось.

Кількість чоловіків, що поспішають до нас на допомогу, стрімко зростає, і вони не перестають ділитися інформацією:

- Слава богу, ви в порядку і швидка вам навряд чи знадобиться.

Я перебігаю з одного обличчя на інше, виглядаючи схоже на те, знайоме, примарне, що змусило мене оторопіти від зіткнення з неймовірним, потойбічним хвилину тому. Марно, нікого схожого не знаходжу. Як у воду канув. Щойно йшов у напрямку до місця аварії, я не могла помилитися. Не могла переплутати. Озираюся навколо уважніше і помічаю чоловічу постать біля пошкодженого автомобіля.

Ось він де! Що він там робить?

- Дивись, - я кажу Артуру, показуючи в бік машини.

- Схоже, хлопець риється в салоні, - люто відгукується він. - Гей, що ви там робите? Це небезпечно, - Артур уже прямує до нього, попереджаючи його здалеку.

Підхоплююся, зрозумівши, що зовсім забула про свою сумку та її дорогоцінний вміст. Сумка як висіла на мені, через плече так і висить.

Усе нерви. Вони напружені до межі. Що не крок, то падіння та ще й під страхом розлучитися з життям. Тож не дивно, що я така неуважна.

У міру того, як перебираю руками вміст, марно намагаючись знайти в ній щоденник Густава, помічаю, що руки трусяться, а ноги підкошуються.

Починаю гарячково згадувати, чи викладала я його в машині. Ні, не може бути. Тепер уже не тільки почуваюся паршиво, а й виглядаю божевільною ідіоткою з блукаючими хаотично очима.

- Артуре, там має бути щоденник на панелі. Можливо, - кричу йому слідом, хоча сама зовсім не впевнена в тому, що кажу. Просто поки що пам'ять не дає підказки.

- Стояти, - чую грізний голос Артура. Фраза його адресована допитливому досліднику чужих  автомобілів.

Негідник чує мій заклик до Артура, його це лякає і він пускається навтьоки, кинувши своє огидне заняття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍