Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Хіба твій чоловік не варить їсти? Ти сама коли останній раз голубці крутила?

— Мамо, на моїх плечах набагато важча робота, аніж варити їсти!

— На моїх була також!

Та тоді, зі смертельно хворим дитям на руках, мама панічно боялася кудись їхати, бо ніколи далі райцентру не була. Її жахало, що доведеться в Києві самій усе вирішувати, а будь-яке рішення ніколи раніше не ставало її одноосібною справою. Тож знову в нашій хаті ховали дитину, був велелюдний похорон, а після нього — великі поминки. Андрій та Ліля напоїли горілкою, що її по краплинах зібрали зі склянок після трапези, нашого півня — і той накидався на Дідичку, на Чаляпка й Павлюка, як розлючений пес, щосили біг, наздоганяючи, далі — летів за своєю жертвою, сідав їй на голову й дзьобав у тім’я. Похорон наймолодшого братика я чомусь запам’ятала дуже розпливчасто. Пригадую тільки, що вже перші жайворонки прилетіли й співали з холодного піднебесся над цвинтарем. Але п’яного півня пам’ятаю добре. Й Андрієву та Лілину нестримну втіху зі своєї дурної витівки — теж.

У скільки ж літ я ходила в сільраду домагатися бабиної пенсії? Щось я плутаю! Але точно — ще до того часу, як надіслала свої вірші в районну газету, а це означає — до закінчення третього класу.

Напередодні восьмого березня Марія Степанівна запропонувала нам самостійно написати два-три речення про свою маму. Я ж написала віршик. Учителька мене дуже хвалила, і вдома я показала його мамі.

— Ади, яке дурне! — почула від неї.

Але ж я бачила, що мамі було приємно! Та й учителька мало не кожного уроку питала, чи я не створила ще якихось поезій. І я писала їх, як божевільна. Про літо і зиму, про синичку, про вербову гілочку з брунькою, про калюжі, які, коли світить сонце і в них відбивається небо, здаються бездонно глибокими — і я боюся в них ступити ногою, щоб не булькнути в ту прірву з ручками й ніжками і не потонути. Та найбільше мені вдався вірш, який починався словами: «У березні зима настала, замерзли річки й потічки…». Але чи був він написаний у березні? Може, у квітні, а то й у травні? Та моя нестерпна сверблячка побачити його надрукованим у газеті сягнула апогею. Я ж читала в суботніх номерах вірші, котрі, як мені тоді здавалося, були нічим не кращі від мого: про Леніна, про партію, про мир, про п’ятирічку — і під кожним із них жирним чорним шрифтом аж сяяло прізвище автора! Що, не міг чорний колір сяяти? Ви так вважаєте? Помиляєтесь! Ще й як міг, якщо мені до розпуки хотілося бачити на останній сторінці «Червоних знамен» і свої поезії, й своє прізвище!

Я витягла з поштової скриньки свіжий номер газети і вгорі, на полях останньої сторінки, дрібно, у дві колонки переписала власну заримовану писанину. А тоді спитала вчительку, куди газету з моїм віршиком нести. Добра Марія Степанівна не стала насміхатися, а дала мені чистий листочок паперу, перевірила, чи я переписала вірш без помилок, вийняла з шухляди конверт із маркою й пояснила, як його правильно заадресувати. Вчителька наполягала, що треба вказати, що я учениця третього класу, часто читаю чужі поезії в районній газеті й дуже хочу, щоб надрукували й мого віршика. Усе це ми з Марією Степанівною виклали на окремому листочку паперу, бо під самим віршем місця не залишилося, — але коли я принесла конверт на пошту, то витягла із нього листок з інформацією про себе. Чому? Тому що в газеті нічого про авторів ніколи не друкували. Що, інші люди чужих віршів у газетах не читають? Що, побачити свої також надрукованими не мріють? Усі автори — скромні, виховані, мовчать про те, що й так само собою зрозуміле, а я ні з того ні з сього буду розписувати тут про себе? Надрукують той мій лист у газеті — й мама буде з мене сміятися! Хіба не досить під віршем імені й прізвища?

Відтоді кожну газету «Червоні знамена» — а листоноша приносила її тричі на тиждень — я розгортала, тамуючи подих. Звісно, спочатку переглядала останню сторінку, але ж деколи вірші публікували й на інших, навіть на першій! Минув тиждень, два, три місяці — а мене взагалі не друкували! З’явилася навіть ціла газетна сторінка з поезіями багатьох авторів, але мого вірша між ними не було!

І враз — грім із ясного неба! Я того дня лише повернулася зі школи, ще не встигла роздягтися, як мама вхопила зі стола газету й тицьнула нею мені під ніс:

— Догралася? Дописалася? Наробила нам сорому? Тебе, дурепу, роз-кри-ти-ку-ва-ли!

Я не знала значення слова «розкритикували», але з маминих уст воно звучало ще страшніше, аніж «заарештували», «вбили», «розстріляли». Тремтячими пальцями я схопила газету і втупила очі в підвальну статтю. Власне, це був огляд літературних здобутків початківців. Когось хвалили, когось ґанили. Про мене ж написали у стилі монологу з фільму «Операція „И“ та інші пригоди Шурика». Пригадуєте: «У той час, як космічні кораблі борознять простори Всесвіту…». У газеті ж ішла мова про те, що коли радянські люди виконують соціалістичні зобов’язання, достроково здійснюють плани п’ятирічки, ось така-то авторка з такого-то населеного пункту — людина, звісно ж, молода й фізично здорова, потенційно здатна до суспільно-корисних діянь, — замість того, щоб показати себе активісткою у праці на благо Батьківщини, цікавиться нікому не потрібними дурницями: бо, як самі бачите, її найбільше хвилює, що у березні зима настала й позамерзали всі водойми!

Мені здалося, що на мене впало небо! Коли стемніло, я наважилася повитягати газети зі скриньок навіть у сусідів: преса ж там деколи лежала по місяцю, поки листоноша не починала сваритися з господарями, що нові газети вже нікуди класти, або запихала їх у паркан поміж штахети. Підписувалися селяни на періодику примусово, використовували її здебільшого, щоб загорнути оселедець чи кусень хліба. Або й рвали і цілими клаптями настромлювали на цвях для потреб виходку. Цілу ніч я не спала, боялася йти до школи, адже знала, що хтось-таки бодай один та, на моє лихо, знайдеться, що прочитає ту статтю, здогадається, про кого мова (бо ж наше прізвище — одне на все