Читати книгу - "Як не померти на самоті, Логан Урі"

Сядьте й напишіть два різні списки: що для вас постає нездоланними перепонами? А що залишається просто бажаними вимогами, тим, що непогано було б отримати? Ця вправа дуже допомогла Джонатану. Саме так він зрозумів, що зріст має значно менше значення, ніж йому здавалося.

Так само й керівна посада. Але він переконаний, що нізащо не зустрічатиметься з тим, у кого немає почуття гумору.

ВПРАВА: визначте справді нездоланні перепони

Із використанням наших нових визначень запишіть, що для вас насправді має значення.

Справді нездоланні перепони:

1. ________________________________________________

2. ________________________________________________

3. ________________________________________________

Припустимі подразники, які я не плутатиму з нездоланними перепонами:

1. ________________________________________________

2. ________________________________________________

3. ________________________________________________

Бажані вимоги, які я не плутатиму з нездоланними перепонами:

1. ________________________________________________

2. ________________________________________________

3. ________________________________________________

  На скільки побачень потрібно сходити, перш ніж зав’язати із цим?

Якщо ви вже готові за замовчуванням погоджуватися на другі побачення, наступне запитання таке: скільки ще мені зустрічатися з цією людиною? Чи потрібно й на треті побачення ходити за замовчуванням?

Я не скажу вам, начебто для того, щоб з’ясувати, чи може хтось стати чудовим партнером для тривалих взаємин, достатньо двох-трьох побачень. Немає даних, за якими вдалося би визначити таку кількість. Подивіться, що відбувається, коли ви гуляєте вдвох. Вам подобається бути із цією людиною? Вона дарує вам щастя? Вам імпонує те, який ви поруч із нею? Волієте її поцілувати? Ваш інтерес до неї зростає, стає меншим чи просто тягнеться — ні туди, ні сюди? Якщо ця людина ставиться грубо чи без поваги — до вас чи когось іншого, не варто більше з нею зустрічатися. І так само вчиніть, якщо через побачення вам дискомфортно, тривожно чи сумно.

Погляньте на себе чесним поглядом. Скільки вам років? Чи давно ви ходите на побачення та скаржитеся, що не відчуваєте іскри? Може, час змінити ситуацію та спробувати з кимось щось серйозніше. Пригадайте задачу про секретаря, про яку я писала в розділі 4. Усвідомте, що ви, мабуть, уже зустрічали когось, хто виявився би чудовим партнером для тривалих взаємин.

Послухайте, я не переконую вас просто зараз іти куди треба. У вас буде предостатньо часу між другим побаченням і цим етапом взаємин, щоб обміркувати їх. Я не хочу, щоб ви одружувалися за замовчуванням!

Зосередьтеся краще на питанні, яке треба вирішувати зараз: ви маєте бажання ще раз побачити цю людину? Якщо так, зізнайтеся їй у цьому!

Обітниця мисливців за привидами: не смійте ставати привидом!

У вас неминуче настане момент, коли ви вирішите, що більше не прагнете зустрічатися з кимось. Що тоді робити? Просто зникнути? НІ! ЗВІСНО НІ. Уся ця книга — про ухвалення усвідомлених рішень в особистому житті. А до таких належить і те, як розривати стосунки.

Я називаю «стати привидом» спілкування, за якого одна сторона очікує відповіді від іншої й не отримує такої. Наприклад, якщо двоє людей сходили на побачення й після цього жоден із них не написав іншому, я називаю це взаємною відмовою, привидів тут немає; але якщо вони погуляли разом, а потім один із них написав: «Ой, було так добре. Чи можемо ми побачитись іще раз?», а інший так і не відповів, то це означає, що він перетворився на привида.

Чому люди зникають? Я розпитала десятки людей про їхню звичку вдавати привидів. Ось що я почула:

«Я зникаю, бо не знаю, як пояснити, чому я волiю більше зустрічатися».

«Я зникаю, тому що мені ніяково відмовляти людям».

«Я зникаю, бо це не так боляче, як безпосередньо відмовити комусь».

Люди часто обирають роль привидiв, бо їм здається, що так вони уникають незручної ситуації та захищають почуття іншої людини.

Але ж це неправда. Зникнути — ось це незручно. До того ж завдає болю та залишає іншу людину в невизначеності. Окрім цих очевидних причин не зникати, знайдеться ще одна: зрештою «привиди» почуваються гірше, ніж якби вони просто висловили свої почуття.

Пояснити, чому так відбувається, допоможуть два когнітивні викривлення: по-перше, нездатність прогнозувати почуття (тобто ми кепсько вміємо передбачати, як через певні ситуації почуватимемось у майбутньому, наприклад що відчуватимемо після того, як стали для когось привидом); по-друге, змінюваність із плином часу нашої думки про самих себе залежно від наших учинків. За теорією самосприйняття, запропонованою психологом Дерілом Бемом, причина цього — відсутність доступу до внутрішніх думок і почуттів. Ми покладаємося на те, що наші дії скажуть нам, ким ми є насправді. Це дає змогу пояснити, чому, за результатами досліджень, волонтерство належить до найбільш надійних способів здобути щастя. Волонтери постійно почуваються більш задоволеними та мають вищу самооцінку порівняно з неволонтерами, бо, впоравшись із роботою, озираються на свої вчинки й міркують: «Я витрачаю час на допомогу людям. Зрештою, я, либонь, досить щедрий!»

Люди зникають, щоб уникнути ніяковості. Проте, згідно з теорією самосприйняття, озираючись на такий учинок, вони думають: «Я типу вчинив якось підло. Мабуть, я паскудник». І тоді починають гірше ставитися до себе.

Я поставила невеликий експеримент для доведення, що, перетворившись на привида, люди почуваються гірше, а не краще. Передусім через Фейсбук і Реддіт я набрала учасників — тих, хто сам визнавав, що є привидом, і стверджував, що зникає, ховаючись від інших принаймні раз на місяць. У ході опитування я поцікавилася, наскільки щас­ливими вони очікують почуватися за шкалою від одного до п’яти (від «анітрохи не щасливий» до «дуже щасливий») після того, як А) зникнуть для когось, Б) просто напишуть комусь, що не зацікавлені в спілкуванні з ним.

Як я й припускала, більшість респондентів очікувала, що матиме настрій від «нейтрального» до «щас­ливого» після того, як когось проігнорує, і від «трохи нещасного» до «зовсім нещасного», коли надішле повідомлення з відмовою.

Надалі я запропонувала половині групи оцінити власне почуття «щасливості» за тією самою шкалою від одного до п’яти, коли вони наступного разу зникнуть для когось. Іншу половину я попросила не вдавати привидів — після зустрічі з кимось, кого вони не бажали більше бачити, порадила їм надіслати таке повідомлення: «Привіт, [вставити ім’я]. Мені дуже сподобалося говорити про [вставити тему розмови]. Навряд чи з нас може скластися пара, але мені приємно було з тобою познайомитися». Я звеліла цим людям надіслати мені скриншоти їхніх повідом­лень і відповідей (якщо вони їх отримали).

Як гадаєте, що сталося? Більшість тих, хто зник, не надсилаючи повідомлення, відповіла, що через свій учинок почувається нейтрально чи не дуже щас­ливо. Пізніше вони стверджували, що почуваються винними, тож, коли після першого побачення людина кілька разів перепитувала, чи не зустрітися їм ще раз, узагалі воліли не брати телефон.

Ті, хто