Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

їм покласти мене там, щоб мої кістки провалилися в землю, і — о, Джевіку! Я тепер одна із Зотлілих Мертвих.

Її обличчя спотворюється жахом, який вона відчуває — жахом, який охоплює нас обох. У кігтях того переживання на якусь мить вона виглядає неймовірно по-людськи. Її обличчя зовсім близько від мого, очі розширені, рот розверстий од жаху. Здається, я бачу пори її шкіри, краплинки поту, страх… Але, звісно, це лише ілюзія, привид: її тіло під землею, провалюється і гниє, а її молодість і краса — не більше ніж бульбашки газу. Немов прочитавши мої думки, вона пронизливо кричить, починає ридати, метляючи туди-сюди рудим волоссям, оплакуючи себе саму.

— Джіссавет, — плаче вона. — Джіссавет.

Жриця видирає переклад з мого розуму. Острів Білих Квітів.

Але я вже падаю. Я не можу більше говорити за неї, щоб верзти дурні запитання типу: «Так, ангеле? Що ти маєш на увазі?» Я знаю, що вона має на увазі, — думаю собі, — і жриця не чує мене, бо я вже занадто далеко звідти, моє тіло тремтить, мокре від поту, пливе рікою болю, і ця ріка несе мене на нову глибину, де я вже не буду чути божевільних від горя волань ангела. Це виглядає так, наче вона віддаляється від мене, плачучи понад долинами. — Джіссавет, Джіссавет. — І потім — тиша. Не знаю, що діялося далі, аж до моменту, коли прокинувся знову в святій печері та побачив схилене наді мною обличчя Орема.

* * *

— Не сідай, — попередив він. Я дивився на нього, споглядав скуйовджені тьмяні віхті його волосся на фоні скельної стелі. Його обличчя було в тіні, але я добре бачив, що на ньому нема звичної крейдяної блідості: шкіра була ряба, натягнута, подразнена. Відгонило чимось кислим: я здогадався, що так смердить його коротка шкіряна спідниця. Запах старих шаф, задавненого поту. Його маска була зсунута на шию, і вона теж дивилася на мене, схилившись вниз, і в світлі смолоскипів було помітно, як ця шкіра посічена вздовж і впоперек дрібними зморшками.

— А ти хоробрий! — висловив жрець свій захват. Він пестив моє волосся; його долоня була волога і сильно напахчена мускусом. Я лежав нерухомо на голій підлозі печери, біля його схрещених ніг, його майже безволосих — мабуть депільованих — гомілок, прикритих коротким клаптем спідниці. У повітрі розлягалися голоси, щось бурмотіли дівчата, і величезні тіні метлялися по стінах. — Евнеаньї, — прошепотів Орем. Його ніготь зачепив шкіру, коли він вказівним пальцем прокреслював мені на чолі коло.

Тіні то скакали, то опадали, то п'яно хилиталися стінами, тими чудовими видивами гри кольору. Я все ще лежав, боліло горло. Печера пульсувала. Поставали картини лісової пожежі, ліхтарів карнавальної ходи, квітучого неба, прикрашеного рідкісними тюльпанами.

Врешті Орем та ще один жрець допомогли мені сісти. Я відчув, що лице мені заніміло; це затвердло топлене масло. Отупіло роззирнувся. Дівчата, торохтячи бісерними браслетами на ногах, збилися довкола верховної жриці, яка, знепритомнівши, обм’яклою горою лежала перед кам'яним жертовником.

— Не турбуйся, — заспокоїв Орем. — З нею завжди таке відбувається. Ти досяг чудового успіху, чудового! Готово! Тепер піднімемося!

Він посміхався, його переповнювало піднесення. Двоє дівчат втирали ароматичну олію в побілілі скроні жриці. Ще одна розтирала їй ноги, і тонкі дівочі руки здавалися крихітними проти тих ґротескних брил плоті. Інша змивала їй губкою кров з рук.

Жерці розвернули мене і протиснули крізь тріщину назовні, на схил гори, і так ми потрапили в прохолодну, запашну ніч. Був повний місяць, і тіні дерев лежали чорнотою на примарно-білому дерні. Далі виднілася горбкувата лука, схожа на бліде море. Орему вирвався крик радості. Він та ще один жрець підтримували мене, поки ми крокували високою травою у напрямку палацових вогнів, і оповідали при цьому різні жарти. Того іншого жерця звали Ілдо; він розповів мені про свою «племінницю», яка працювала пекаркою на кухні Телкана. Про її груди кольору несіяного борошна. Обоє жерців реготали над своїми сороміцькими історіями, наче чоловіки, що повертаються з полювання. Маски підстрибували на мотузках довкола їх ший. У палацових садах серед тисових дерев ми побачили оленів, що скубали траву.

* * *

Коли ми знову опинилися всередині, в салоні, Орем подав мені горнятко шоколаду без цукру. Тепер він вдяг свій хітон, блискуче облачення з помаранчевого шовку.

— Евнеаньї, — прошепотів.

— Не називайте мене так.

— Пий, — заспокоїв він мене. — Все буде добре.

Примостившись в кутку свого крісла, він дивився, як я п'ю.

Напиши мені валлон, — подумав я. І засміявся; рухи були сповільнені, м'язи боліли. Жрець ганчіркою змив мені топлене масло з обличчя, але я все ще почувався так, наче ношу маску. Я сміявся — занімілими, неслухняними губами, з різким болем у горлі — над всією монструозністю цього бажання, над його абсолютною абсурдністю. Написати їй книжку, викласти письмово її слова олондрійськими буквами! Цей привид, цей непрошений гість, який розмовляє лише на кідеті!

— Ні, — сказав я вголос крізь стиснуті зуби. Я не хочу цього робити. Я не хочу змішувати страх смерті з тим, що найбільше люблю.

Шоколад був гіркий, як залізо, салон потопав у світанковій сірості, розцяцьковані бісером лампи вигоріли.

— Пий, — заохотив жрець. — Тобі це потрібно після твоєї молитви. Але який же ж ти хоробрий! Який досконалий! У тебе є задатки, щоб стати жерцем Авалеї!

— Ви вже мені пробачте, але це мене нітрохи не втішає.

Він посміхнувся. Його пласкі, своєрідні, немов розмиті риси пронизав блиск гострих очей.

— Я розповім тобі одну історію, — розпочав він. — Так, перш ніж повернемо тебе в Доми. Просто маленьку домашню історію. Це допоможе