Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

усією Каліфорнією і які незабаром творитимуть історію у Вудстоку, деінде не надто толерували, їм могли дати лупня або арештувати. Хуліан не бачив жодного із них в Маямі.

Ньєвес розчинилася у цій мальовничій групі білих хлопців і дівчат середнього класу, які захотіли жити як волоцюги, з проміскуїтетом, психоделічною музикою і наркотиками. Рой ходив за ними по п’ятах, відправляючи часті звіти Хуліанові. На фотографіях Ньєвес в лахмітті, прикрашеному дзеркальцями, і з квітами у волоссі, зі жменькою молодих гіпі брала учать в маніфестації проти війни у В’єтнамі, сиділа в позі лотоса в ногах розпатланого гуру або співала балади, жебраючи милостиню в міському парку. Ночувала в комунах, на вулиці, в покинутому автомобілі — одну ніч тут, іншу там, гнана тим самим кочівним духом, який тоді був у багатьох молодих людей. Її затягли приваба безцільної свободи, одноденне кохання, хміль розпусти. Вона перейняла естетику, інспіровану Індією, рівність товариських стосунків, але не цікавилася східною філософією чи соціальними і політичними підходами того руху. Протестувала проти війни у В’єтнамі, щоб розважитися і кинути виклик поліції, але не знала, де розташована та місцина, що зветься В’єтнамом.

Роєві було доручено дбати, щоб дівчина не голодувала, як має змогу, захищати її, але так, аби вона не запідозрила, що він підісланий її батьком; це було легко, бо Ньєвес витала в хмарах марихуани і ЛСД. З її жагою спробувати все і хапати життя пригорщами, вона почала ще й нюхати героїн. Ідея Хуліана полягала в тому, аби дати Ньєвес волю, щоб вона скотилася на саме дно, не зашкодивши собі, а потім її врятувати. Рой втратив лік чоловікам, з якими Ньєвес мала сексуальні стосунки, та не варто було з’ясовувати їхні імена, бо якщо вона й залишалася з кимось, то лише на три або чотири дні. На фото, які він надсилав Хуліанові, що були зроблені звіддалік і мимохідь, усі вони мали однаковий вигляд: патлатий молодик з бородою, з намистом із квітів, з гітарою і в сандалях.

Єдиним винятком був Джо Санторо, який з певною регулярністю то з’являвся, то зникав із життя Ньєвес. То не був один із багатьох гіпі: він був дрібним торговцем метамфетаміном і героїном, настільки незначним, що поліція не звертала на нього уваги. Його клієнтами були офісні клерки, допоміжний персонал в індустрії розваг і постояльці готелів. Гіпі надавали перевагу марихуані та галюциногенам, які роздавалися безплатно: більшість з них не визнавала важких наркотиків і алкоголю. Ми так і не дізнаємося, чи це він підсадив Ньєвес на героїн, чи лише постачав його їй, коли вона була вже безнадійною. Шлях до узалежнення прямий і добре вимощений: Ньєвес пройшла його швидко.

Про все це я дізналася допіру через рік, бо Хуліан, по телефону і коли приїздив у нашу країну, запевняв мене, що з Ньєвес усе гаразд, що вона з двома подругами винаймає квартиру і вивчає мистецтво. Він казав, що розмовляє з нею кілька разів на тиждень, але не бачиться, бо вона хоче випробувати власні крила, у її віці це нормально. Казав також, що вона не хоче, аби я приїхала її провідати. Що мені не треба хвилюватися, якщо вона не відповідатиме на мої листи, бо з Ньєвес завжди було нелегко підтримувати зв’язок. Коли я одного разу прилетіла в Маямі, аби навести лад у паперах Хуліана, він якось викрутився, аби виправдати відсутність і мовчання моєї доньки. Я могла спробувати довідатися більше, але не зробила цього. Я також винна.

Нас із Хуліаном тримала разом лише звичка ненавидіти і жадати одне одного. І, ясна річ, Ньєвес. Хуан Мартін не рахується, бо, якби йшлося про благо мого сина, ми з Хуліаном мали би розлучитися п’ятнадцять років тому. Неможливо пояснити цю непристойну суміш потягу й відрази, пристрасті та люті, цю потребу сваритися і миритися; я сама цього не розумію, бо з часом згадуються лише факти, але стираються емоції. Я вже не та жінка, якою була тоді.

Із кожної моєї поїздки в Маямі в ті роки я поверталася у свій дім у Сакраменто чи в помешкання, яке ділила зі своїм сином у столиці, рішуче налаштована ніколи вже не кидатися на допомогу Хуліанові, але робила це знову і знову, як дресирований побоями пес. Він кликав мене, коли тонув у хаосі, аби я навела лад, і я приїжджала, щоб побачити, як він виплутується з якоїсь халепи, пов’язаної із жінками або грошима. Його присутність була смерчем, який цілком ламав моє добре налагоджене життя і душевний спокій, який я відчувала за його відсутності. Лише з ним я напивалася доп’яну і курила марихуану, яка, на думку Хуліана, була мені потрібна, щоб насолоджуватися життям, як нормальна людина. «Я люблю тебе, коли ти розслаблена. Мені з тобою зле, коли у тебе в голові лише твої турботи і твій бізнес», — казав він мені.

Це була постійна причина наших сварок: мій бізнес. Як ти знаєш, Каміло, я маю нюх на гроші: я заощаджувала, вміла інвестувати і жила скромно. Хуліан оцю мою поміркованість щодо грошей вважав скупістю, ще однією з моїх вад, та критикуючи, він за п’ять хвилин міг вициганити в мене те, що я заробила за рік.

15

Мій брат Хосе Антоніо і Джозефіна Тейлор, єдині, хто знав про насильство з боку Хуліана, не раз докоряли мені за те, що я йому потураю. За їхнім наполяганням я врешті­-решт звернулася до психіатра, аби він допоміг мені позбутися емоційної залежності, яка мені так шкодила.

Лікар Леві був євреєм, який вчився у Відні разом з Карлом Юнгом, викладав в університеті та писав книжки: одним словом, був світилом. Думаю, мав років вісімдесят, хоча, цілком ймовірно, він був молодший, лише пошарпаний стражданням. Він знав Хуліана, бо був одним із тих іммігрантів, яких той після війни підпільно привіз до нас в країну своїм літаком-амфібією. Він втратив усю свою рідню в концентраційних таборах, але це страшне горе не залишило в його серці гіркоти, а лише безконечну співчутливість до людської слабкості. Мені було соромно своїми нікчемними сентиментальними проблемами відбирати час у людини, яка пережила Голокост, але він заспокоював мене одним лише своїм поглядом. Він зачиняв двері свого кабінету, й у цій забитій книжками кімнаті спинявся час: не було нічого, лише він і я.

— У мене було дуже банальне життя, лікарю Леві. Я не зробила нічого вартого згадки, я посередність, — сказала йому під час одного сеансу.

Він відповів, що всі життя