Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

є банальними і всі ми є посередностями, залежно від того, з ким себе порівнюємо.

— Навіщо вам трагічне життя, Віолето? — запитав він і голос його затремтів, без сумніву, він думав про страждання, які випали на його долю. — Є таке китайське прокляття: «щоб ти прожив цікаве життя». Відповідно благословенням було б: «аби ти прожив банальне життя», — додав він.

Завдяки лікарю Леві, який вів мене за руку, мені вдалося розлучитися з Хуліаном. Це сталося не скоро, то був тривалий шлях самоаналізу, який розпочався з мого дитинства у великому домі з камеліями, де я виявила тіло мого батька, пройшов краєвидами пам’яті, де були міс Тейлор, мої тітки, ферма Рівасів, пересувна школа, напад Паскуаля Фрейре, від якого мене врятував Торіто, а також Фабіан, Хуліан і мої діти, і який привів до мене п’ятдесятирічної, змореної боротьбою та самотністю.

Я почала з того, що попередила Хуліана, аби він уже не розраховував на те, що я витягатиму його з халеп, фінансуватиму його вибрики, сплачуватиму його борги, творитиму дива з його бухгалтерією чи збиратиму докупи те, що він нищить на своєму шляху. Що й ноги моєї не буде в рожевому марципані в Маямі: жодних загиджених банкнот у пральній машині, гангстерів і шпигунів. Якщо він захоче зустрітися зі мною, йому доведеться зупинятися в готелі і ставитися до Хуана Мартіна з повагою. І наостанок довела до його відома, що якщо він знову підніме на мене руку, то справді про це пошкодує.

— Вам потрібна буде сила і ясність думки, аби досягти своєї мети, Віолето. Раджу вам утримуватись від алкоголю, коли ви з Хуліаном, — сказав мені лікар Леві.

Доти я не пов’язувала це з тією владою, яку мав наді мною Хуліан.

Хуліан подумав, що це ще одна із тих пустих погроз, які я повторювала роками, але цього разу мої тили прикривав лікар Леві. Через два місяці, стомившись благати, аби я приїхала в Маямі допомогти йому, він здався і доручив іншій людині займатися головоломками, які він називав своїми справами, але насправді то були контрабандні й бандитські оборудки. Тією людиною стала Сораїда Абреу, багаторічна і на все готова молода коханка, з якою я пила мартіні в готелі «Фонтенбло». Це був чудовий вибір, бо вона була професійним бухгалтером, а до того ж діловитою, обачливою і готовою служити йому правдою та вірою, як колись я. Та коли я з божевільними цифрами подвійної бухгалтерії давала собі раду інстинктивно, у неї був метод і досконале знання американських законів. Вона знала, як вести таємні рахунки, ухилятися від податків і відмивати гроші. Хуліанові з нею було значно краще, ніж зі мною.

Уявляю, як ця королева краси, з її вигинами і лев’ячою гривою, намагається змусити Хуліанових компаньйонів та клієнтів поважати себе і відганяє тимчасових коханок. Мені вона казала, що є методичною — це необхідна умова для її професії, несумісна з марнотратством; її батьки були дуже строгими і вона вчилася у монастирській школі. Час від часу вона телефонувала мені, аби розповісти про останню мелодраму чи попросити про пораду. То була імпозантна, владна жінка, впевнена у собі і своїх судженнях, які звучали комічно, коли вона виголошувала їх своїм тоненьким голоском. Сумніваюсь, що Хуліан міг би підкорити чи залякати її, гадаю, під час сварки вона могла б розчавити його, як таргана.

Існування Сораїди стало для мене благословенням, бо допомогло мені скинути останні сентиментальні пута, які в’язали мене з Хуліаном.

Хуліан почав дуже часто приїздити в нашу країну з якимись вкрай секретними завданнями, які, як він мені сказав, стосувалися таємничої комуни німців, Колонії Есперанса. Я зауважила йому, що, либонь, вони не такі секретні, якщо він розповідає про них мені, поки ми обідаємо устрицями і морськими їжаками в портовій корчмі.

— Ти — рідна душа, Віолето. Ти знаєш мене, як ніхто, від тебе в мене нема таємниць, — відказав він.

Я утрималася від питання, чи таїть він щось від Сораїди, бо краще було, аби він не підозрював про незвичайну приязнь, що зародилася між нами.

Свого сина Хуліан бачив зрідка. Хуан Мартін ввічливо відхиляв нечасті запрошення батька приїхати в Маямі, посилаючись на навчання, а коли той приїздив у столицю, зустрічалися вони якомога рідше. Обидва оминали розмов на ті теми, особливо політичні, що могли стати іскрою, яка розпалить взаємну неприязнь. Для Хуліана його син був постійним розчаруванням, а для Хуана Мартіна батько був пройдисвітом, який продався американському імперіалізмові. Нещодавно на президентських виборах переміг соціаліст, який представляв коаліцію лівих партій, і на якого Хуан Мартін невтомно працював під час виборчої кампанії. Його батько був впевнений, що при владі він не протримається й кількох місяців, бо ні праві, ні Сполучені Штати цього не дозволять, але синові цього не сказав. Він волів застерегти його через мене.

— Скажи своєму синові, хай бережеться. Ця країна не стане ще однією Кубою. Тут може бути бійня.

Мені не треба було запитувати, звідки він це знає.

Роєві, чоловікові, якого Хуліан найняв як приватного детектива, довелося рятувати життя Ньєвес. Одного з тих спекотних днів, які бувають в пустелі Невади, він згадав, що вже тиждень не надсилав обов’язкового звіту своєму наймачеві. Стежити за дівчиною було докучливою справою, не гідною когось, хто мав такий вишкіл для кримінальної діяльності, але платили за неї добре.

Він марно шукав її у звичних місцях, Ньєвес не було навіть на розі тих вулиць, де в чорні дні вона пропонувала себе перехожим. Цього він батькові не розповідав, бо той і так мусив знати, що це звичний спосіб отримати ще одну дозу. Рой був упевнений, що така людина, як Хуліан Браво, дуже добре знає світ наркотиків: починаючи з їх виробниц­тва, транспортування, пов’язаної з ними корупції і злочинності й закінчуючи кінцевою деградацією наркомана. Болючою іронією було те, що його власна донька стала однією із жертв. Занепокоєний, позаяк ніколи не втрачав її з поля зору так надовго, Рой розпитував про неї серед гіпі, з якими вона водилася, серед груп молоді, яка валялась на пустирищах, далеко від блискотливого Лас-Вегас-Стріп з його вогнями і шампанським, і так дізнався, що хтось бачив Ньєвес із Джо Санторо.

Уже споночіло, коли Рой розшукав Джо в якомусь кегельбані — чистого, гарно вбраного і поголеного, він грав у кеглі та пив пиво з парою друзів.

— Ньєвес? Я їй не сторож, — через губу відказав той.

Дівчина його вже не цікавила, він лише продавав їй