Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

Глава 14: Ілюзія перемоги

Сапфір і Габріель обережно переступили поріг, не знаючи, що їх чекає за цими дверима. Повітря навколо наче згусло, просочене димкою страху, яка обплутувала їх мов невидимий ланцюг. Та водночас у серцях пульсувала непереборна жага до правди, що штовхала їх уперед, попри тривогу.

 

Габріель повільно простягнув руку до дверей. Його пальці торкнулися холодної металевої ручки, і він завмер, мов закам'янілий. Краплина поту скотилася зі скроні, поки він дивився на двері, які здавалися водночас знайомими й чужими.

 

— А що, як усе це брехня? — прошепотів він, звертаючись до Сапфіра. Його голос був тремтливим, але сповненим гіркого сумніву.

 

Сапфір нічого не відповів, лише ледь помітно кивнув, приховуючи власні сумніви, що роїлися в його думках. Хлопець не міг позбутися відчуття, що за цими дверима ховається щось небезпечне.

 

"Тінь або дійсно знає, що ці спогади завдадуть нам болю, або це пастка," — думав він, обережно позираючи на Габріеля. Відчуття тривоги зростало, мов нав'язливий шепіт у темряві, змушуючи їх обох вагатися перед наступним кроком.

 

Раптом двері перед ними скрипнули, немов відчувши їхні роздуми. Без жодного попередження важкі стулки повільно розчахнулися, відкриваючи шлях у темну порожнечу. І перш ніж вони встигли щось сказати чи зробити, невидима сила зірвала їх із місця, затягуючи всередину, наче їх поглинав сам час.

 

Холодне повітря огорнуло їх, а світло за дверима згасло, залишаючи їх у безмежній темряві, сповненій тривожного шепоту та відгомону власних страхів.

 

Габріель та Сапфір опинилися в холодній, похмурій кімнаті, де час ніби застиг. Густий морок огортав стіни, і тільки ледь помітне мерехтіння світла лампи на стелі пробивалося крізь темряву. Повітря було важким, ніби насиченим давно забутими емоціями. Габріель застиг, його очі повільно звикали до темряви, і врешті він упізнав це місце.

 

— Це... — промовив він хриплим голосом, який здався йому чужим.

 

Сапфір мовчки вдивлявся в обличчя чоловіка, на якому застигли біль і здивування.

 

— Це моя стара квартира, — додав Габріель, торкаючись рукою дверної рами, ніби боявся, що все це просто марево. — Тут я жив з Амелією.

 

Вони оглянули кімнату. Книжки на полиці, стара скрипка на стільці біля вікна, чашка з нерозчинною кавою на столі — усе виглядало так, ніби час зупинився в той самий день. День, коли Габріель втратив її.

 

Сапфір підійшов до столу, пальцем провів по його поверхні, залишаючи слід у тонкому шарі пилу.

 

— Це місце... — тихо сказав він, — воно відчувається, як пастка.

 

Габріель не відповів. Він підходив до предметів у кімнаті, торкався їх, ніби хотів упевнитися, що вони реальні. Раптом його погляд зупинився на фотографії, що стояла на підвіконні. На ній були він і Амелія, їхні усмішки щасливі, очі сяяли життям.

 

— Тут усе так, як було того дня, — тихо промовив Габріель. — День її смерті.

 

Сапфір відчув, як від цих слів кімната наче стала холоднішою. Він озирнувся, шукаючи щось, що могло б вказати на причину того, чому вони опинилися тут.

 

— Габріелю, ти впевнений, що ми повинні залишатися тут? Це може бути не лише спогадом, а чимось гіршим.

 

Габріель не відповів. Він підійшов до вікна, за яким сяяв той самий день, що змінив його життя назавжди. Раптом його увагу привернув звук, схожий на тихий подих, що пролунав за його спиною. Він обернувся — і побачив Амелію.

 

Вона стояла посеред кімнати, у блідо-сірій сукні, яка здавалася частиною тіні, і дивилася на нього. Її очі були повні болю, а голос, який вона заговорила, звучав майже як шепіт:

 

— Чому ти дозволив цьому статися?

 

Габріель відчув, як у нього стислося серце. Він не міг нічого сказати, лише застиг, дивлячись на неї. Її слова відлунювали в його свідомості, розпалюючи давно забуту провину.

 

Сапфір підійшов до нього й поклав руку на плече.

 

— Це не вона, — твердо сказав хлопчик. — Це лише тінь. Ти маєш побороти це, Габріелю.

 

Але Габріель не міг відвести погляду від привида свого минулого, який, здається, прийшов, щоб поставити останнє запитання, відповідь на яке він боявся знайти.

 

Тінь Амелії почала розростатися, заповнюючи кімнату темрявою. Її голос лунав, наче шепіт сотень голосів, але всі вони зливалися в одне звинувачення:

 

— Ти винен, Габріелю. Ти змусив мене зникнути.

 

— Ні! — вигукнув він, його голос наповнився відчаєм. — Я був на роботі того дня! Я навіть не знав, що сталося...

 

Амелія холодно засміялася, звук її сміху був схожий на тріск ламаного скла.

 

— Ти змусив мене. Ти забрав у мене все, змусив залишитися самій. Це ти розірвав мене на шматки, Габріелю. Це ти знищив мене.

 

Раптом кімната змінилася, і вони знову опинилися в тому ж просторі, але тепер вони були лише спостерігачами. Габріель і Сапфір стояли осторонь, спостерігаючи за сценою, що розгорталася перед ними.

 

Квартира була наповнена тривожною енергією. Габріель, з серйозним і відстороненим виразом обличчя, стояв посеред кімнати. Амелія, з червоними від сліз очима, сиділа на дивані, її обличчя сповнювали біль і відчай.

 

— Я більше так не можу, Амеліє, — сказав Габріель, його голос звучав твердо, хоча в глибині душі він сам страждав. — Я дізнався про нього. Як ти могла це зробити зі мною?

 

Амелія підняла на нього заплаканий погляд, її руки тремтіли.

 

— Це була помилка, Габріелю, — схлипнула вона. — Я... Я не знаю, що на мене найшло. Це нічого для мене не означає! Прошу, не йди... Не залишай мене.

 

Габріель зітхнув, його погляд ковзнув по кімнаті, наче він шукав у ній відповіді.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍