Читати книгу - "Сновидіння Габріеля. Шлях у глибину, obraxxas"

— Нічого не означає? — перепитав він, у його голосі прозвучала гірка іронія. — Ти зустрічалася з ним за моєю спиною. Ти зрадила мене. Ти відібрала в мене те, у що я вірив.

— Але я люблю тебе! — закричала Амелія, піднімаючись з дивана. — Ти для мене — все! Я зроблю все, щоб це виправити! Я клянуся, Габріелю, дай мені ще один шанс!

Він похитав головою, його серце стискалося від болю, але він не міг більше залишатися.

— Любиш мене? — повторив він. — Тоді чому ти зробила це? Чому зруйнувала все, що ми будували разом? Це кінець, Амеліє. Ми більше не можемо бути разом.

Її голос зірвався в істеричний крик:

— Ні! Не залишай мене! Ми зможемо все виправити! Я не можу жити без тебе!

Габріель мовчки дивився на неї, зібравши всю силу волі, щоб не піддатися її словам.

— Прощай, Амеліє, — сказав він, повернувшись до дверей.

Він вийшов, залишивши за собою тишу, що обпікала його зсередини.

Сцена зникла, і вони знову опинилися в темряві тунелю. Габріель стояв нерухомо, важко дихаючи, його обличчя було сповнене болю.

— Це була твоя вина, — тихо пролунав голос Амелії, ніби її тінь ще досі переслідувала його.

Сапфір поклав руку йому на плече, намагаючись підбадьорити.

— Це була трагедія, але ти не винен у цьому, Габріелю. Ти зробив, що міг.

— Але чи справді я зробив достатньо? — прошепотів Габріель, не піднімаючи погляду. — І чому це досі болить так, наче я й справді її вбив?

Темрява огорнула Габріеля й Сапфіра, коли тінь Амелії знову перенесла їх у черговий спогад. Тепер вони стояли біля стійки бару, де молодий, похмурий Габріель пив із келиха віскі. Його плечі були опущені, а погляд втуплений у темну рідину, яка, здавалось, поглинала весь його біль.

Сапфір мовчки спостерігав, відчуваючи смуток, що переповнював кожен куточок цієї сцени. Біля Габріеля з'явилася незнайомка — приваблива, з ніжною усмішкою та теплими очима. Її голос був м'яким, наче весняний вітер:

— Схоже, ти сьогодні не в настрої для святкувань.

Габріель, трохи здригнувшись, підвів голову.

— А ти, схоже, надто уважна до чужого настрою, — відповів він, гірко посміхнувшись.

Вони розговорилися. Спершу про дрібниці — погоду, музику в барі, п'яних відвідувачів. Але з кожною хвилиною їхня розмова ставала все глибшою. Габріель, пригнічений та напідпитку, розповів незнайомці про свої почуття зради, про те, як усе, що він будував, зруйнувалося.

— Здається, я втратив усе, — зізнався він, опустивши голову.

Незнайомка обережно торкнулася його руки.

— Ти не самотній. Життя іноді забирає в нас те, що ми любимо, щоб відкрити щось нове.

Габріель підвів очі на неї, і мить між ними розтягнулася, наповнена гіркотою, відчаєм і чимось схожим на надію. Під впливом алкоголю та емоцій він нахилився й поцілував її.

Сапфір дивився на цю сцену, але його увагу раптом привернув рух біля дверей. Там стояла Амелія — розтріпана, заплакана, її обличчя відображало біль, що пронизував серце. Вона дивилася просто на Габріеля, який цілував іншу жінку. Її губи тремтіли, а руки судомно стискали ремінець сумки.

Вона розвернулася й вибігла з бару, не сказавши ні слова. Сапфір здригнувся, а Габріель із спогадів навіть не помітив, як вона з'явилася.

Темрява знову змінила сцену. Тепер вони були в сірій, холодній квартирі. Амелія сиділа за столом, схилившись над аркушем паперу. Її рука тремтіла, коли вона писала. Її голос лунав, немов шепіт:

— Я любила тільки тебе, Габріелю. Я не можу жити без тебе. Ти був усім для мене.

Сльози капали на папір, розмиваючи чорнило. Вона закінчила писати, залишила записку на столі, але потім піднялася, підійшла до вікна і відчинила його. Вітер увірвався в кімнату, забравши з собою записку. Амелія зробила крок на підвіконня, заплющила очі...

Реальний Габріель скрикнув:

— Ні!

Але сцена згасла, залишивши їх у темряві. Перед ними знову з'явилася тінь Амелії.

— Ти зробив це, Габріелю, — зловісно прошепотіла вона. — Це через тебе я зникла.

— Це неправда! — закричав він, його голос тремтів від гніву та відчаю. — Ми не сварилися! Амелія не зраджувала мене, як і я її!

Тінь зареготала.

— Чи впевнений ти? А що, як це все було лише в твоїй голові? Ти навіть не знаєш, що справжнє. Але одне точно: ти винен.

Тінь Амелії застигла перед Габріелем і Сапфіром, виростаючи у висоту, доки її химерний силует майже не торкнувся стелі кімнати. Її очі, темніші за найглибшу ніч, блищали зловісним світлом. Її голос, сповнений насмішок і ненависті, лунав, наче крик десятків загублених душ.

— Ти завжди втікав від правди, Габріелю, — заговорила вона, розтягуючи слова, наче намагалась випити з них усю силу. — Ти ховався за чужими плечима, за своїм горем. Але тепер нікуди втікати.

Габріель стискав кулаки, його дихання було важким, наче він піднявся на вершину гори.

— Я не боюся тебе! Ти лише ілюзія, створена з моїх страхів і жалю. Ти не вона!

Тінь зареготала, її сміх віддавався луною по всій кімнаті. Здавалося, стіни затремтіли. Потім вона кинулася вперед, її темні щупальця розтягнулися до Габріеля, як хижий звір, що готовий схопити жертву.

Габріель відскочив убік, ледь уникнувши удару. Щупальце вдарилося об стіну, залишивши на ній чорні тріщини, які наче дихали.

— Габріелю, обережно! — крикнув Сапфір, відчуваючи, як хвилі темряви огортають його серце, намагаючись затягнути його у відчай.