Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Випий це.–скомандувала королева.

–Що це? – не зрозуміла Ельга.

–Мамо, не треба! – взмолився Ельгорт.

–Оматею, забери його звідси.

Король похмуро глянув на сина.

–Тату! Скажи їй! Не можна цього робити! Ти ж її калічиш!

–Пробач мені, доню.– прошепотів він.

–Залиш мою дочку, демоне. – рявкнула королева. – Пий!

–Вона – не демон! – крикнув Ельгорт.

–Це послабить її. – пояснила йому королева.– Пий, негайно!

–Це те, чого ви хочете? Щоб я ослабла? – запитала Ельга, тримаючи в руці пляшечку.

–Ми просто хочемо, щоб ви були нашими дітьми.– відповіла Аделайн.– Ми не хотіли магії.

–Не говори за мене.– похитав головою Оматей.

–Не хотіли магії? Тому живете в палаці з магічним джерелом? – не повірила Ельга.– Я читала про це в архіві. Абрахам Ґотлін був магом! У наших  жилах тече магічна кров!

–Абрахам віддав усю силу замку, і створив джерело, щоб зберегти це місто. Решту життя він прожив, як людина!– відповіла королева.

–То ти б воліла, щоб я стала смертною?

–Якби це було в моїх силах – так. Ти небезпечна, Ельго.– похитала головою Аделайн.

–Пробач мені.– прошепотів Оматей, протягнувши руку до дочки.

–Не вибачайся, татку.– вона взяла його за руку.– Навіть зараз я розумію, що ти дав мені більше, ніж мати намагається забрати.–зітхнула Ельга.

–Ельго, прошу.– похитав головою Джим, взявши її за плечі.–Прошу тебе, давай підемо звідси? Ти не нашкодиш мені.

–Боюся, шкоду вже завдано.– відповіла вона.– Пробач.

–Сестро, не пий! – взмолився Ельгорт.

–Та, що там вже...– гірко посміхнулась вона.– Якщо вони люблять у мені тільки людське... – Ельга закинула пляшечку і випила залишки зілля. Вона відчула вже знайомий гострий головний біль і знепритомніла. Граф і Ельгорт одночасно підхопили її.

Кидаючи злі ревні погляди один на одного, вони сперечалися:

–Я віднесу.– сказав Ельгорт.

–Ні, я віднесу.– відповів граф.

–Припини. Я її брат.– пинався Ельгорт.

–Справді? А її майбутній чоловік.

–До майбутнього дожити потрібно, графе.

–Чи не занадто ти опікуєшся сестричкою? – підняв брову Земський. – Тобі про мою мріяти належить, а не про свою.

Він підхопив Ельгу на руки і пішов у її покої.

–Це не твоя справа.– шипів Ельгорт, йдучи за графом.

–Справді? Чи не заборонене це кохання, друже мій?

–Кажу ж, не лізь не у свою справу. І я тобі не друг.– відповів Ельгорт.– Покинь королівські покої. Тобі в них шлях заборонений, як і в серце моєї сестри.

–З цим я готовий посперечатися.– посміхнувся він.

–Мені прикро, графе.– отямилась королева, намагаючись повернути собі втрачену кількома хвилинами раніше стриманість.– Однак зілля зітре з її пам'яті всі події сьогодення. Тож заручини від цієї секунди скасовано. Пробачте.

–Ні.– похитав головю Джим.–Прошу вас, моя королево. Дозвольте нам зустрітись за інших обставин, я благаю.

–Нам прикро, Джиме.– ступив вперед Оматей.–Однак нічого вже не зміниться.

–Коли Ельга прокинеться, з її пам'яті зникне прояв її сили, заручини, і мені шкода, графе, але і ти теж.– усміхнувся Ельгорт.

–Я б не був настільки певен, друже.– здійняв брову Джим.–Однак, не можу не послухати слів мого короля і королеви.– він вклонився їм і залишив палац.

 

–Граф? – сказала Ельга, після розповіді, яку повідав Ельгорт. – Дивно, що після цього зілля мені про нього не нагадували.

–Вони відкликали весілля, щоб уникнути нагадування про те, що стерло з твоєї пам'яті зілля.

–Ясно. Тобто граф був магом. І який він із себе?

–О, він був чарівним красенем–героєм, незабутнім хлопцем, якого тобі не зрозуміло як вдалось забути! Схоже, ти і справді неймовірна дівчина, Ельго. – озвався жартівливий зарозумілий голос із помітним ірландським акцентом.

Належав цей голос високому брюнету чиї блакитні очі в обрамленні чорних густих вій, здавалось сяяли, як самоцвіти. Манера говорити і погляд дозволяла охарактеризовати хлопця просто: дамський угодник, що любив позагравати з прекрасною половиною компанії, чоловіча ж, схоже вже заочно його терпіти не могла. Ну, гаразд, Найджел трохи захоплювався талантами новачка.

–Ти все така ж вродлива, душе моя. – посміхнувся хлопець, поцілувавши руку Ельги.

–А ти все той же незнайомець.– забравши руку, повідомила дівчина.– Як звати тебе?

–О, так ми граємо? – підняв брову він. –Що ж, добре. Моє ім'я – Джим, міледі. – кивнув він.

–Гаразд, Джиме. То що тобі потрібно?