Читати книгу - "Це вище небес та сильніше нас, Анжеліка Горан"

Принц на сріблястому Макларені

  Антон наполіг не відкладати зустріч в довгу шухляду. Він лише уточнив де я знаходжусь та повідомив, що приїде за пів години. Мої протести хлопець пропустив повз вуха, поклавши слухавку саме в той момент, коли я намагалася пояснити, що маю плани на сьогодні.
  Олена, котра чула нашу розмову, тільки скрушно похитала головою, мовляв, ну ти, подруго, даєш. По її виразу обличчя ясно читалося розчарування з яскраво вираженим невдоволенням. Звісно, це була б не вона, якби не спробувала бодай ще раз достукатися до мого здорового глузду. На жаль, в нього сьогодні був вихідний, інакше не можна пояснити мою впертість.
   Якщо коротко, то наша суперечка дійшла апогею — ми замовкли, стомлені від суперечки, зосередившись на десертах.
   Коли Антон з'явився в залі кафе, я навіть не відразу це помітила. І лише почувши поруч з собою глибокий голос із грайливою ноткою,  поглянула на його власника.
   Хлопець виглядав як завжди ідеально: каштанове волосся було зачесано назад, а світло-блакитна сорочка із закоченими до ліктів рукавами та двома розстебнутими ґудзиками чудово підкреслювала гарне тіло юнака. На ногах коричневі штани з широким шкіряним ременем та черевики такого ж кольору. В руках чорні сонцезахисні окуляри, а на шиї товстий ланцюжок, сто відсотково золотий. Великий годинник з римськими цифрами та товстим ремінцем як вишенька на торті — завершував образ вродливого мажора.
   Кавові очі задоволено поблискували від сонячних променів, коли Антон звернувся до нас. — Привіт, красуні. Мені дуже приємно опинитися тут, серед такої краси. — Хлопець розсівся навпроти нас, відкинувшись спиною на софу та трохи розставивши ноги. Типова поза впевненого в собі чоловіка.
   — Привіт. — Крізь зуби кинула подруга, зовсім не приховуючи свого упередженого ставлення. — Мені вже час... — Вона квапливо дістала з сумочки гроші та поклала на стіл. Швидко поцілувавши мене в щоку на прощання, дівчина залишила нас з Антоном віч-на-віч.
   — Твоя подруга не надто товариська. На щастя, ти не така. — Він сів на софу поруч зі мною, скоротивши відстань між нами до сантиметрів.
   Я делікатно відсунулася. — Олена просто хвилюється за мене. — Туманно відказала.
   — Лялю, я теж хвилююся, але переважно тоді, коли ти поруч... — Його важка долоня накрила мою.
   Подумки я згадала Дена, те як він тримав мене за руку, обіймав, ніжно торкався шкіри... Від цих спогадів занило в області серця. Я різко забрала руку.
   — Антон, мені потрібна допомога, але я не прийму її, якщо натомість ти очікуєш чогось більшого, ніж дружба.
   Хлопець окинув мене довгим поглядом, немов про щось розмірковував, зважував всі за та проти. Коли він заговорив, голос був настільки солодким, що нагадував тягучий мед. — Твоя недоступність зводить мене з розуму, а від погляду твоїх всепоглинущих очей я бажаю розтанути в них, немов морозиво на сонці. Однак мені важливо знати, що ти теж хочеш цього... Мене... Я ніколи нікого не примушував бути зі мною, і ти не станеш виключенням. Якщо тільки сама не захочеш.
   Від цих слів я пожалкувала, що могла навіть подумати про те, щоб попросити його допомоги. Тут навіть не натяки, а неприховане загравання, і це ще, м'яко кажучи.
   — Даремно я тобі сказала...
   — Т-с-с-с... — Він приклав палець до моїх губ. Занадто інтимний жест, що змусив мене здригнутися, але не від теплих почуттів. Хлопець помітив мою реакцію й поквапився прибрати пальця від мого обличчя. — Пробач... Обіцяю, що це більше не повториться. Жодного фізичного контакту поки ти сама не попросиш.
   — Антон...
   — Даю слово. — Хлопець виглядав зосереджено, ніби й не було щойно його палких зізнань. — Перейдімо до справи, але не тут...
   Жестом він покликав офіціанта та попросив рахунок. Я відразу напружилась, адже не бажала бути винною йому ще й за це.
   — Я сама.
   Антон зіщулив очі та поглянув на мене так, немов я була маленьким мишеням, а він вгодованим котом, котрий бажав поласувати нетямущим звірятком. — Я вже казав, що чоловік створений для того, щоб розв'язувати жіночі проблеми. Звісно, якщо він дійсно чоловік, а не ображений хлопчик. А оплатити рахунок взагалі не проблема. Тому дозволь мені це зробити й ні про що не хвилюйся.
   Замислившись на декілька секунд, я прийшла до висновку, що нічого поганого не трапиться, якщо дозволю Антону сплатити рахунок. Зрештою, для власника Макларена — двісті гривень не така вже й велика сума.
   Після того, як він поклав гроші на стіл, не забувши залишити чайові, ми покинули затишне кафе.
   Юнак запропонував поспілкуватися в його автівці, й спершу я сприйняла це досить скептично. Мені не давала спокою думка, що таким чином Антон прагне залишитися зі мною наодинці. А враховуючи його гарячий норов, не зрозуміло чим все це закінчиться.
   Певно, він якимось чином відчув моє сум'яття, бо ні з того ні з сього промовив. — Я й пальцем до тебе не торкнусь.
   — Я ж нічого не говорила. — Невже промовила вголос і не помітила?
   — Все написано на твоєму обличчі. — Знизавши плечима, пояснив Антон, запрошуючи мене всередину автомобіля.
   Я завагалася лише на мить. Так чи інакше, Олена знала про мою зустріч з хлопцем, тож у випадку чого, на неї можна покластися. Кажу так, ніби сідаю в авто не до сина Генпрокурора, а до першого зустрічного.
   Сівши на зручне шкіряне крісло, я почала свою розповідь. Антон слухав мене уважно, але по виразу його обличчя не можливо було зрозуміти, що він думає з цього приводу. І лише, коли я замовкла, молодик озвучив своє питання.
   — Не думала над тим, хто може стояти за звільненням твого вітчима?
   — Прошу не називай його так. — Попрохала я. — Дядько Степан — мерзотник, що забрав життя мами й не має до мене жодного відношення. Але так, думала. І мені здається, що це може бути Поліна. — Нарешті я сказала вголос те, над чим вже дуже давно розмірковувала.
   Антон гмикнув, потираючи підборіддя долонею. — Колишня Дена... Так, у її батьків достатньо грошей та зв'язків для цього. Про мотив і говорити нічого не буду, як на мене, все й так зрозуміло.
   — Я можу розраховувати на твою допомогу? — Голос затремтів від хвилювання.
   — Так. — Коротка відповідь миттєво злетіла з його губ.
   — А що натомість? — Спробувала пояснити. — Чого ти попросиш від мене за свою допомогу?
   На вустах Антона зацвіла грайлива посмішка. — Я збрешу, якщо скажу, що мені нічого не потрібно від тебе. Але й вимагати щось не збираюся. Єдине, чого б я попрохав, то це твоєї уваги.
   — В якому сенсі "уваги"? Можливо, у нас різні поняття про значення цього слова. — Я відірвала спину від крісла, сівши рівно, немов натягнута струна. Всередині задзвеніли тривожні дзвіночки.
   — Лялю, ти занадто полохлива. Хоча воно й не дивно, враховуючи твою маленьку проблему. Та я не прошу нічого надприродного чи збоченого, лише декілька побачень.
   — Побачень? — Перепитала я, немов могла не правильно почути.
   — Так, побачення. Це, коли хлопець запрошує кудись дівчину, яка йому подобається. — Спокійно пояснив він, жодним чином не показавши роздратування.
   — Трохи дивне побажання, але гаразд. Тільки в мене є декілька уточнень.
   — Невже? — Глузливо запитав Антон. — А якщо серйозно, то я б навіть здивувався, якщо з твого боку не було б уточнень. — Він примружив одне око й зробив припущення. — Вангую, що не можна торкатися до тебе й боронь Боже цілувати, вірно?
   — А я б здивувалася, що син Генпрокурора не вгадав моїх умов. — Я переможно всміхнулася, демонструючи, що в цю гру можна грати вдвох. Згодом серйозно додала. — Дякую за те, що відгукнувся.
   — Хіба могло бути інакше, коли діва в біді? — Він жартівливо підморгнув мені.
   — Тоді я піду.
   — Ти не додому?
   — Додому. — Я запитально поглянула на хлопця, очікуючи що він скаже.
   — Я підвезу тебе. — Помітивши як ворухнулися мої вуста, Антон жестом попрохав змовчати. — Жодних заперечень. Тобі небезпечно гуляти наодинці. До того ж я вільний і бажаю провести з тобою ще бодай трохи часу.
   — З огляду на те, де я зараз проживаю, не варто.
   — Я не боюся Дена, якщо ти про це. — Його очі запалали вогнем від однієї згадки про мого колишнього.
   — Невже ти не розумієш? Я не хочу робити йому боляче. — Зізнання злетіло з моїх губ настільки ж легко, як пожовтілий листочок з дерева восени.
   Антон незадоволено зітхнув. — Лялю, я просто підвезу тебе до воріт, гаразд? Ден не побачить нас разом... Хоча особисто мене це взагалі не турбує.
   Я змушена була погодитися, оскільки Антон вперто стояв на своєму, і мав на те вагомі причини. Шкода, що я не знала тоді до чого все це призведе.
   А тим часом загуркотів мотор автівки й ми зрушили з місця. Дорогою спілкувалися про буденні речі, на кшталт того, що любимо пити зранку — чай чи каву. За цими легкими розмовами я незчулася як ми доїхали до будинку Гончаруків.
   Я квапливо подякувала хлопцю за те, що підвіз і вже хотіла покинути авто. Антон зупинив мене жестом, він швидко вийшов, обійшов автомобіль та розчинив переді мною дверцята. Варто відзначити, що це була приємно, але нагадало Дена, котрий завжди так робив. Легка шпилька вколола серце.
   Раптом нестримний вихор збив з ніг Антона, що стояв навпроти мене на відстані простягнутої руки. Я навіть не відразу зрозуміла що трапилося.
   Озирнувшись, помітила Дениса з почервонілим від люті обличчям, вена на його скроні загрозливо пульсувала, а ніздрі грізно розширювалися. Загалом, він виглядав досить страхітливо. Неначе перед нами був сам бог війни Арес.

Ще один розділ добіг до кінця, але далі на нас чекає багато цікавого)
Любі читачі, якщо вам подобається ця історія, то залиште, будь ласка, зірочку й коментар. А якщо ви ще не підписані на мене, зробіть це, будь ласка, щоб бути в курсі всіх нових історій❤️
Дякую вам за те, що разом зі мною слідкуєте за життям Рити та її друзів. І пам'ятайте, що кохання переможе всі негаразди❤️❤️❤️

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍