Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Я був на Асармі під час холери. Не так давно — кілька років тому… Для нас то були страшні часи. Я був тоді дитиною. Вивчав астрономію. І якраз у школі бачив, як скидають тіла в море… А візки, тобто труповозки, були скрізь. Визирнеш у вікно — вони там. Не було такого місця, де б не було запаху смерті. Коли ми виходили вночі надвір, щоб читати зірки, то задихалися від смороду міста, а за дамбою плавали і фосфоресціювали трупи… Отож. У мене був товариш, хлопчина з Фенлевейну, син годинникаря, дуже розумний і дещо… відлюдькуватий. Тобто тримав усе в собі. В дортуарі ми жили з ним в одній кімнаті, і мені доводилося слухати, як він розмовляє уві сні… Ох! Пізніше я проклинав себе за те, що не прислухався до нього, за те, що ховав голову під подушку! Бо, розумієш, хлопчик той… хлопчик той був святим. Але це стало відомо пізніше. Хто зна, що ми могли б дізнатися від нього, будь про його силу відомо?

Жрець зупинився і простяг відкриту долоню в жесті безнадії.

— Хто знає? Бачиш, телмаро, я був надто повільний. Тільки після того, як сталися дивні речі — після того, як він впадав у транс просто в школі, після того, як я знайшов пачку написаних ним віршів, — тільки тоді я обмовився одному з наставників про те, що бачив, і тільки тоді юнака взяли в храм. Але на той час у нього вже з'явилися ознаки чуми. Коли він прощався з нами, то вже був слабкий; коли ж спускався по сходах, то вхопився за живіт. І за тиждень помер. Забрав свою мудрість у могилу. Забрав з собою ангельське благословення.

Орем нахилився вперед. На його голеній щоці заграв світанковий промінь. Він подарував мені довгий, глибокий погляд, немов на знак визнання.

— Пам'ятаю одну ніч, — прошепотів він, не відпускаючи мій погляд. — Цей хлопчина, телмаро, цей хлопчина на самоті, у темряві розмовляв зі статуєю.

Я мовчки передав йому своє порожнє горнятко. Відтак повільно вимовив:

— Ваша історія нічого для мене не означає. Нічого. Чуєте? — Мій голос набирав сили, він же опустив очі та грався емалевими застібками на хітоні. — Нічого. Ваші ангели, ваші наркотики, ваш бруд, ваша Авалея! Я хочу лише позбутися духа та піти собі.

— Але ми можемо допомогти, — відповів він, підвівши очі. — Ми можемо дати тобі тіло ангела.

— В обмін на ваш Нічний Ярмарок. Де мене знову заарештують, це вже неодмінно, і поволочуть назад в Доми через те, що видавав себе за святого.

Він безтурботно засміявся.

— Гадаєш, моя пані безсила? О ні. У неї все ще багато друзів. Багато друзів. Настає світанок, а ніхто так і не повідомив про твоє зникнення з Сірих Домів. І коли ти повернешся, все буде так, наче ти ніколи й не виходив. — Він підсунувся вперед, його очі так і світилися радістю, вхопив мене за плече і прохрипів у вухо: — Ти покинеш Острів за тиждень, або й швидше.

В його посмішці була така сливе дитинна солодкавість, аж мені спало на думку — чи він, бува, не божевільний трохи, як оті наші острівні цілителі, безумні з причини сили трансцендентності. Як божевільний Жрець Каменю: як божевільний я сам. Така духовна сила завжди була примхливою, їй не можна вірити, її треба скоріш рубцювати. Але, зачепившись за владу цього жерця, причепившись до мантії Авалеї, я міг би вибратися з Домів і вирватися на свободу.

Я був вдячний, що він нічого не сказав про оглашенні слова ангела: Напиши мені валлон. Можливо, він їх не чув. Або ж, можливо, для нього було важливим не те, що саме вона сказала, а те, що я зміг спілкуватися з нею, що я справжній евнеаньї. Він взяв мене за руку і підвів до дверей; від його пальців йшов слабкий жар, а в диханні вчувалася якась темна нота, схожа на стримуваний плач. Ще довгий час після того, як я повернувся в Сірі Доми, його терпкий запах чіплявся до мене, як привид запаленого сірника.

Наступного дня мені було зимно — так зимно, що цокотів зубами. Орду помацав мені чоло і виніс залізний нічний горщик, куди я виблював гидкою сірою рідиною. Я не приєднався до інших на щоденній прогулянці в саду, а згорнувся калачиком і сховав обличчя, закутавшись у простирадла. Поки спав, мені снилися острови, братове посвистування, тіні птахів, а коли прокидався — починав рахувати хвилини, наче це могло заспокоїти лихоманку. З-за стіни чулися крики: це стогнав божевільний, без слів і без змісту, з підвиваннями, як у молитві.

Тіалон прийшла мене провідати. Це був її перший візит за кілька тижнів. Вона принесла з собою скриньку для письма і мокру парасолю, бо на Вельвалінгу йшов дощ. Її волосся закучерявилося і було припорошене дрібними крапельками — вітер задував дощ під парасолю. Поклала свої речі під стіну і, не спитавши дозволу, сіла на краєчок мого матраца, війнувши принесеним у складках одягу холодним повітрям, і посміхнулася мені — непевною посмішкою, бо обличчя мала змарніле й хворобливе, а під очима їй залягли помітні тіні.

— Джевіку, — почала вона.

— Тіалон.

— Ти погано почуваєшся? — запитала тихим голосом.

— А ти? — відпарирував я.

Од цього її посмішка стала теплішою, а на очі навернулися сльози. Вона поплескала мені зап'ястя крижаною рукою.

— Ні. Я дуже добре почуваюся. А ти все ще читаєш Олондрійську Лірику?

— Так. А ще Роман Долини.

Вона кивнула. Її очі сяяли прозорим небесним