Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Розділ 14

Женя

 

Мені наснився дивний сон. Такий живий та справжній. Наче я потрапила в далекий космос, на корабель до двох змієхвостих красенів. Трохи моторошних часом, але неймовірно привабливих та харизматичних. І була я в цьому сні їхньою лялькою для втіх... щоправда, старшому так і не вдалося «втішитися» зі мною. Дивно, чому я відчуваю з цього приводу щось дуже схоже на жаль?

Сонно застогнавши, перевертаюсь на бік, зариваючись обличчям у подушку. Згорнувшись калачиком, не відкриваючи очі, натягую тонку ковдру на оголені плечі. І саме на цьому моменті щось дряпає мою свідомість.

Нахмурившись, намагаюся зрозуміти що саме, і розумію, що я дійсно чомусь гола… і здається… ліжко не моє. От що-що, а свій тонкий матрац на скрипучих ламелях і стареньку синтепонову ковдру я навіть навпомацки впізнаю. Я не в себе у гуртожитку.

Може… у лікарні? Мене ж… здається, блискавка вдарила, якщо це не сон був.

Але чому тоді я ГОЛА? Я ніколи не сплю голою. Навіть якби мені захотілося, можливості такої немає − коли в кімнаті з тобою живе ще дві сусідки, до яких іноді приходять їхні хлопці, краще не оголюватися зайвий раз.

Обережно розплющивши очі, все ж таки підіймаю голову й оглядаюся навколо. Серце схвильовано тріпнувшись у грудях, здається, пропускає удар. Я знаходжусь у незнайомій кімнаті. На величезному високому ліжку, здається, ще й круглому. Навколо темно. Але мені чомусь зовсім не складно роздивитися все більш-менш виразно.

І ця моя здатність краще, ніж навіть незвичайний інопланетний інтер'єр чужої кімнати, змушує усвідомити, що я досі у тому самому «сні». На кораблі з двома на-агарами. У чиємусь ліжку.

Напевно, саме це і збило мене з пантелику. Ліжко, подушка, ковдра, сон... Відчула себе справжньою людиною, а не лялькою, якій не треба ні спати, ні їсти.

Залишилося лише змиритися з тим, що я вкотре помилилася.

У темряві навпроти мене раптом прорізається тонка смужка світла, яка швидко перетворюється на літеру С, змальовуючи двері, що від'їжджають убік. І відкриваючи моєму погляду Са-арда. Повністю оголеного. З розпущеним волоссям.

Та нащо ж він, гад, вродливий такий?

− Прокинулась? − тут же спрямовується до мене погляд сріблястих очей.

− Так. А що зі мною було? − підтягую я ковдру вище, накриваючись мало не з головою.

− Я тебе приспав, щоб виконати всі необхідні маніпуляції, − незворушно повідомляє на-агар, безшумно повзучи до ліжка. Свого власного, судячи з усього.

Казав же, що цієї ночі планує забрати мене до себе.

З губ мало не зривається питання, які саме маніпуляції він має на увазі, але в пам'яті вже спливає все, що трапилося до того, як я заснула.

− Ви поставили мені блок, так? – дивлюся на нього широко розплющеними очима.

− Так, − киває Са-ард, текучою ртуттю прослизаючи на ліжко.

Я навіть оком зморгнути не встигаю, як опиняюся в кільці зміїного хвоста, а господар кімнати, влаштувавшись позаду мене, проводить кісточками пальців по моїй спині й торкається губами шийних хребців трохи нижче лінії волосся. По моїй шкірі вмить починають бігати зграї мурашок. Навіть подих трохи збивається. Не стримавши чуттєвого тремтіння, я опускаю повіки. От чому мені так хочеться податись назад і притулитися до його тіла спиною? Схилити голову набік, відкриваючи шию та випрошуючи нових поцілунків.

Знову зрадницьке тіло штовхає на необдумані дії. Не піддамся.

− Ще я відкоригував деякі налаштування фізіологічних процесів твого організму, − підозріло задоволеним тоном мурчить змій. − Тепер ти маєш доступ до пам'яті біосинтезоїда. І гадаю, цілком можеш спробувати вжити щось зі звичайної їжі, якщо тобі дуже хочеться.

− Справді? Дуже дякую, − трохи повертаюся я до нього, притиснувши ковдру до грудей.

Тепер мені вже нестерпно хочеться покопатися в цій пам'яті, щоб зрозуміти, які знання для мене тепер доступні. Але опинившись із Са-ардом віч-на-віч, я забуваю навіть, як дихати.

Він так близько, що я відчуваю його всім своїм єством, відчуваю його подих на своїх губах, його погляд, тону в очах, що мерехтять сріблом. Ніздрі лоскоче п’янкий аромат чистого чоловічого тіла... він, мабуть, душ приймав.

− А можна мені помитися? − хапаюся я за цю рятівну думку.

Розумію, що нікуди мені від нього не подітися. Що мене нікуди не відпустять. Що все одно проведу з ним цю ніч. Але мені потрібна відстрочка, щоб якось звикнути до цієї думки. Морально підготуватись. І вирішити для себе, якою саме буде ця ніч та чи готова я поступитися його бажанням.

− Помитись? − підіймається біла брова.

− Так. Я весь день готувала, напевно, вся пропахла всілякою їжею. Та й просто… не люблю ходити немитою.

− Хм. Ну йди, мийся, − дозволяє мені Саард, злегка відсторонившись. Куточок чоловічих губ сіпається в незбагненній усмішці.

Двічі повторювати мені не треба. Але варто посунутись до краю ліжка, натягнувши ковдру, притиснуту величезним тілом на-агара, і я розумію, що йти доведеться голою. І нехай до цього я вже не раз розгулювала перед ними в чому мати народила, тобто в чому зробили біосинтезоїда, але зараз зважитися на це чомусь дуже складно. Від однієї лише думки, що він дивитиметься на мене, дихання спирає від збентеження.

− Передумала? – хмикає Са-ард.

− Е-ем, ні, − мотаю головою. І зробивши глибокий вдих, перелізаю через його хвіст.

Щоки чомусь немов окропом обдає. І тільки ступивши на підлогу, щоб одразу, не обертаючись, попрямувати до тих самих дверей, звідки на-агар з'явився, я раптом розумію, що почервоніла. Не під час сексу, або загравань на-агарів, видаючи запрограмовану реакцію тіла на них, а у відповідь на власне дике збентеження, яке зараз навіть відчувається більш гостро, по-справжньому. Ніби межа між мною справжньою та тимчасово моїм штучним тілом ще більше стерлася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍