Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

За кілька років до мого виїзду у Донбас на нашій вулиці трапилася величезна пожежа. Почало горіти із хати Піти, що жив за Гилякою Семеном, проти Черниша Миколи. Пожежу ледве вгамували, коли вже вигоріло шість господарств. Сталося це нещастя влітку, надворі була спека, віяв вітерець, будівлі були поруч, тому вогонь поширювався дуже швидко.

Мешканці нашого села в усьому, що стосувалося боротьби з якимось лихом, були дружні - всі за одного, один за всіх. Досить було вдарити на сполох, як старе і мале хапає хто коня, хто бочку, хто відра, і всі біжать на пожежу, як мурахи на мурашник...

А от у Гранові, скажімо, якщо загориться де-небудь за метрів двісті-триста, то господар гасити не йде, каже, що до нього ще далеко. Він наче не розуміє, що вітер швидко перекидає язики полум'я з хати на хату й небезпека загрожує всім. Таким чином, два населених пункти поруч, а люди в них розуміють свої обов'язки по-різному: одні дружно ліквідують загрозу, а другі не квапляться це робити, чинять, як у байці про лебедя, щуку та рака.

У першій частині своїх спогадів я зупинився на тому, що після ліквідації бази № 7 ми виїхали у Михайлівку.

Приїхали ми з дружиною напередодні 1 травня 1936 р.

Старша моя сестра Тося разом із зятем Кузиком Василем Івановичем у той час працювали у Михайлівській школі: він директором школи-семирічки, а вона викладала у старших класах.

На свято 1 травня ми зібралися компанією в складі зяти Василя Івановича, сестри Тосі, мене з дружиною Марією, нашої матері, мого меншого брата Петра, двох учителів Ковальчука й Олексійчука з дружинами. Було ще кілька учителів. Усього зібралася сімейка, як у Омелька, - 14 чоловік. Забравши з дому кошики, помандрували в ліс. На зеленому оксамиті молодої трави між кущами облюбували собі місце, простелили ковдру і розташувалися, кому де і як було зручніше. Перший тост директора школи був за здоров'я Сталіна. Коли трохи підлили, заспівали хором народних пісень; помаювали добре - ніяких непорозумінь, ні сварки, ні лайки не було - за тією приказкою: «Пий, та розуму не пропивай».

Коли виїздили з Донбасу, свою веломашину у розібраному вигляді я відрядив багажем малою швидкістю. Підходили Зелені свята. Багаж я свій іще на той час не одержав. На селі зрідка у хлопців веломашини були; була і в зятя Василя Івановича нова машина, на якій я гасав, не держачись за руль. Крім того, була стара веломашина у одного хлопця - Дзюбинського Трохима - із металевими педалями, яку ще восени один чоловік із сусіднього села, проїжджаючи через Михайлівку, залишив у нього, тому що після сильного дощу по болоті їхати неможливо було. Він залишив велосипед з таким розрахунком, що згодом забере.

Якраз на Зелені свята Дзюбинський їздив побіля школи. Я попрохав його, щоб дав мені поїздити; він дав, я розігнався згори від церкви в напрямку крамниці, розкрутив педалі добре і хотів похвастати, що можу їздити, не тримаючись руками за руля. Але як тільки я кинув руля, колесо підвернулося, і я з усього маху полетів шкереберть, аж полопались штани на колінах...

Через кілька днів я одержав свій багаж і почав складати свою веломашину. У ній несправна була одна вісь педалі. Узявши шатун з педаллю, я пішов до кузні, де хлопці ремонтували сільськогосподарське знаряддя, й звернувся до Данила Пацалюка, щоб він ліквідував неполадки з педаллю. Кузня стояла на розі вулиці. Коли я вийшов у сіни, то ненароком глянув угору і з жахом помітив, що язики вогню лижуть солом'яну стріху кузні. Я гукнув хлопців, що були у кузні, вони вискочили, вдарили на сполох у рейку, яка висіла у дворі на дроті, прив'язаному до дерева. Ми стали виносити з кузні різні інструменти та устаткування. Збіглися люди і почали гасити пожежу. Дах увесь згорів, а стеля і стіни вціліли; засмалилася й нова споруда майстерні, яку будували біля кузні.

Відремонтувавши свою веломашину, я із братом Петром поїхав в Іллінці погостювати в сестри Олени. Я їхав на своїй веломашині, а брат Петро на зятевій.

День був теплий, але похмурий, вітряний.

Ми поїхали через Гранів. На виїзді з Гранова (в напрямку Китайгорода) замжичило, ми з братом, не звертаючи на це уваги, їхали все вперед. Не доїжджаючи грейдера, що йде повз Дашівський цукровий завод, прийшлося їхати попід лісом, де паслася худоба. Ми їхали по рівній гладенькій стежці на рекордній швидкості. Раптом бик-годовик витріщив на нас очі і став упоперек стежки. Я з розгону переднім колесом вдарив його у бік. Бик, задравши хвоста, рвонувся вперед, а я через руль упав на лівий бік і забив лікоть. Розлетілися, як то кажуть, хто куди: бик в один бік, я в другий, а машина в третій. Піднявши з землі велосипед, на щастя, неушкоджений, я сів, і ми поїхали далі. Виїхали на грейдер. Дощ припустив добрячий, але завдяки тому, що грейдер був присипаний жорствою, їхати можна було, незважаючи на калюжі. Ми розвинули швидкість не менше двадцяти кілометрів на годину (віддаль від Михайлівки до Іллінців - шістдесят кілометрів).

На останніх кілометрах до Іллінців дорога значно погіршала, місцями зовсім не було можливості їхати - доводилося злазити з велосипедів і вести їх руками. В'їхавши у Іллінці, ми повели свої веломашини до річки, щоб трохи їх обмити від грязюки. Вести їх прийшлося мимо квартири сестри, яка через вікно нас бачила, але не впізнала. На нас не було жодного сухого рубця, тому що ми їхали під дощем десь кілометрів сорок п'ять.

Помивши машини, ми пішли до сестри Олени. Нас зустріла Олена і її дочка Таміла. Чоловіка сестри Миколи Ткаченка не було вдома.

Ми переодягнулися в сухе, дочекались, поки Микола прийшов з роботи, порадилися з ним, він і каже: «Завтра з Іллінців у Вінницю йде вантажна машина; поїдеш, купиш вісь до веломашини». Сказано - зроблено. У Вінниці купив я вісь і, повернувшись тією ж таки вантажівкою в Іллінці, полагодив свій велосипед. Зворотною дорогою до Михайлівки їхали без пригод.

Того літа ми частенько з братом їздили в ліс, каталися на веломашинах по стежках поміж деревами, іншим разом доводилося злегка в дерево і лобом стукнутися, але особливих пошкоджень як з нами, так і з машинами не траплялося.