Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 14.1

Оксана сиділа за столом, її пальці стиснули телефон. Серце калатало так сильно, що вона майже не чула власного дихання. Документи, які залишив Ігор, були розкидані перед нею, але вона вже майже не дивилася на них. Її рішення було прийнято.

Вона більше не могла бути просто пішаком у цій грі. Вона не дозволить Соколову знищити Мирослава.

Зробивши глибокий вдих, вона набрала номер. Руки трохи тремтіли, але голос мав бути твердим. Вона не могла дозволити собі проявити слабкість перед цією людиною.

Гудки здавалися нескінченними. Один. Два. Три… А потім на тому кінці лінії пролунав знайомий, холодний голос.

— Хто б міг подумати… — Соколов говорив повільно, розтягуючи слова, немов смакуючи момент. — Оксана. Я не чекав твого дзвінка.

— Ми маємо поговорити, — сказала вона, намагаючись зробити голос рівним.

— О? І про що ж така тендітна дівчина хоче говорити зі мною?

Його насмішка лише підливала масла у вогонь.

— Ти залишиш Мирослава у спокої, — чітко сказала вона, стискаючи телефон.

Секунду на лінії панувала тиша, а потім пролунав сміх. Гучний, глузливий.

— Я залишу його у спокої? — перепитав Соколов. — Дівчинко, ти навіть не уявляєш, у що влізла.

— Я уявляю, — відповіла вона впевнено. — І тому я готова зустрітися. Скажи місце і час.

Знову пауза. Вона майже відчула, як Соколов розглядає цей варіант, вирішуючи, що йому з цього буде.

— Цікаво, — нарешті сказав він. — Добре, раз ти така смілива… Завтра. Десята вечора. Клуб «Прайм». Приходь одна.

— Домовились, — відповіла вона, і не чекаючи відповіді, відключила дзвінок.

Вона сіла на стілець і витерла долоні об джинси. Їй потрібно було продумати все до дрібниць.

 

Наступного вечора Оксана стояла перед входом у клуб «Прайм». Це місце було відоме у певних колах. Темне, наповнене тінями, де великі гроші і великі ризики йшли поруч.

Вона глибоко вдихнула. Всередині неї вирувала буря, але вона не могла дозволити страху взяти верх.

Вартові біля входу навіть не зупинили її — очевидно, її вже чекали.

Вона зайшла всередину, і її одразу огорнули приглушене світло і важкий аромат дорогого алкоголю. Навколо сиділи люди, яких краще було не зустрічати в темному провулку. Але вона не мала права на сумніви.

За одним із столиків у кутку сидів він.

Соколов.

Високий чоловік у дорогому костюмі, з тонкою усмішкою, яка не обіцяла нічого хорошого. Він жестом запросив її сісти.

— Ну що ж, Оксано, ти дійсно смілива. Я думав, ти просто маленька дівчинка, яка заплуталася в почуттях.

— Я не маленька дівчинка, — відповіла вона, дивлячись йому прямо в очі.

— Бачу, — погодився він. — І все ж, скажи мені: що ти готова зробити, щоб врятувати Мирослава?

Оксана напружилася. Вона знала, що він буде грати з нею, що це пастка. Але вона повинна була знайти вихід.

— Я знаю, що ти маєш на нього компромат, — сказала вона. — І знаю, що ти хочеш його знищити.

Соколов усміхнувся.

— Знищити? Ні, я хочу його повернути. Він був чудовим партнером, поки не вирішив грати у чесний бізнес.

— Він не повернеться, — холодно сказала вона.

Соколов нахилився ближче, його очі звузилися.

— Ось тут ти помиляєшся. Якщо він не повернеться добровільно… то мені доведеться зробити так, щоб він не мав вибору.

— Це погроза?

— Це реальність.

Оксана зціпила зуби. Вона не могла дати йому зрозуміти, що боїться.

— Тоді дай йому вибір, — сказала вона.

— Вибір? — він розсміявся. — Це цікаво. І що ж ти можеш мені запропонувати натомість?

Оксана завмерла. Вона знала, що тепер усе залежить від її слів.

— Я можу знайти для тебе інший варіант. Інший шлях, який не включає Мирослава.

Соколов нахилився ближче, його погляд пронизав її наскрізь.

— І як же ти це зробиш?

Оксана стиснула кулаки. У неї не було конкретного плану, але вона мала переконати його, що у неї є вихід.

— Дай мені час. Два тижні. Я знайду рішення.

Соколов задумався.

— Два тижні?

— Якщо через два тижні я не знайду виходу, ти можеш робити, що хочеш.

Він усміхнувся.

— Гаразд, Оксано. У тебе є два тижні. Але якщо ти спробуєш мене обдурити…

Він нахилився ще ближче, і вона відчула його холодну енергію.

— Ти пошкодуєш.

Вона змусила себе кивнути.

— Домовились.

Соколов відкинувся на спинку крісла, його усмішка була самовдоволеною.

— Подивимось, на що ти здатна.

Оксана піднялася, відчуваючи, як підкошуються ноги.

Вона вийшла з клубу і зробила глибокий вдих.

У неї було два тижні.

І тепер вона мусила знайти вихід.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍