Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–Господи.– здригнулась Скарлет, коли побачила довжелецький ряд жінок і дівчат, що стояли лицем до неї і не моргали. Початок шеренги був виставлений по зросту, а от від середини черги, де не вистачало однієї фігури, (Скарлет розуміла, що її власної, бо ж вона стрибнула у воду), і аж до кінця, де ряд входив у темряву – всі жінки були одного зросту.

–Що це? Мої клони?

–Не зовсім. Це – твій життєвий шлях.

–Мій, що?

–Бачиш он там…– вона вказала пальцем на початок шляху зліва, де ряд поступово опускався до низу, згідно до зросту дівчат.

Скарлет придивилась.

–Це, що…Немовля?

–Ну, так. Навіть такий монстр, як ти колись був дитиною.

–Ой, та припини вже. Я не проти добрячої просмажки, але чути це від себе трохи кріпово.

–Трохи? Я дивлюсь на тебе і мені геть не трохи кріпово. Мені хочеться вчепитись у цю лебедину шийку.

–Хіба у мене є суїцидальні нахили? –інстинктивно провівши рукою по своїй шиї, спитала Скарлет.– Не пригадую такого.

–Та де там!– фиркнула інша Скарлет.– Ти надто любиш псувати життя іншим, щоб забирати своє.

–О, справді. Якось аж тепліше стало.– всміхнулась вона.

–То, може ти в костюм помочилась поза симуляцією? Не плутай із симпатією, це не вона.

–Яка ж ти зарозуміла!– крикнула Скарлет.

–Навзаєм.– саркастично всміхнулась інша Скарлет.

–Гаразд, то нащо мені життєвий шлях у симуляції?

Інша Скарлет склала руки на грудях.

–Ну, давай, вмикай свою філософію.

Скарлет зітхнула і собі склавши руки на грудях.

–Типу…–замислилась вона.– Я єдина, хто може себе врятувати, але я ж і та сама, хто є перешкодою цьому порятунку?

Інша Скарлет всміхнулась.

–Окей.– кинула вона і розвернулась, щоб піти геть.

Це було так раптово, що Скарлет аж задихнулась власним обуренням.

–Стривай! Куди ти?

–Я не стирчатиму з тобою цілий день.– роздратовано кинула вона.– Збери себе до купи, Абрамс. Ти не така дурепа, як хочеш здаватись.

–Що це ще значить?– нахмурилась вона.

–Це значить, що ти звикла покладатись лише на себе, це правильно, але не завжди спрацює. В твоєму оточенні є і будуть ті, хто хоче допомогти, тож засунь свою гордість до сраки і спробуй хоч раз прийняти цю допомогу. Без умов, без скарг, без сумнівів. Навчися довіряти комусь, окрім себе, якщо не хочеш, щоб твій життєвий шлях був саме таким.

–Яким «таким»?

Інша Скарлет роздратовано зітхнула.

–Самотнім, Абрамс. Ти бачиш біля себе в різний період бодай когось?

Скарлет перевела погляд на шеренгу і нахмурено похитала головою. Інша Скарлет задумливо кивнула:

–А там завжди хтось є. Якби ти придивилась – побачила б це.

На цьому вона зникла. А Скарлет знову поглянула на ряд жінок і дівчат попереду. Хвилі бились об скелі, її підбори вгрузали у вологий пісок. Дівчина рушила нагору і уявила сходи до подіуму. Розплющивши очі, вона побачила сходи внизу, хоча сама стояла на кам’яному подіумі, хвала богам не у шерензі, а збоку.

Скарлет ще раз поглянула на сходи, що закінчувались аж на березі, перетинаючи широку смугу води.

–А ми легких шляхів не шукаємо, так? Хотіла сходи – отримала телепортацію.

Вона зітхнула і рушила до немовля. Воно лежало у лавандових пелюшках і щось собі кректало. Смішне щокасте дитя з блакитними очима-намистинками.

–От і вір після цього мамі, яка розповідає, що ти була гарненьким дитям. Ні тобі вій, ні тобі брів…Самі тільки щоки. – тихо прокоментувала вона.

 Довкола і правда нікого не було. Скарлет прислухалась. Щось було у шумі хвиль. Щось ще, щось дзвінкіше і глибше. Вона заплющила очі, вслухаючись. Спів. Ніжний і тихий, з гарно поставленим голосом, ну, звісно, вона ж співала у хорі в дитинстві і в юності. Цей спів не був повноцінним спогадом Скарлет, радше лише натяком, якимсь забутим і далеким спалахом у свідомості. Бо мама часто співала їй колискові.

Дівчина розплющила очі і рушила далі. Вона вслухалась у звуки і заплющила очі знову. Біля дівчини років двох був хтось, хто нагадував тінь з людськими обрисами. Скарлет намагалась придивлятись краще. Тінь і дівчинка йшли поруч, дівчинка спинилась біля ліхтаря і розкривши ротика задивилась на нього.

Поступово тінь набула образу мами. В неї ще було довге волосся, це зараз вона полюбляє короткі стрижки. Скарлет вже і забула маму з таким довгим волоссям. Це її відволікло. Вона знову поглянула на дівчинку. Та продовжувала із захопленням спостерігати за ліхтарем.

–Доню, ходімо.– покликала мама.–На що ти так задивилась?

–Мамо, а це сонечко?– поглянувши на верхівку ліхтаря, що яскраво сяяв жовто-гарячим світлом, утворюючи жовтий ореол на тлі темного неба.

Мама всміхнулась.