Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

стала легендою про той дуб на спільній межі, чи то пак, на границі їхніх маєтків, а тоді це була дійсність. Не сон, не мрія… Хоча й здавалася Мазепі – здурів чоловік на старості, воістину здурів! – золотим сном, казкою, коли вони зустрічалися під тим дубом біло-срібної місячної нічки-ніченьки…

Він – сивий гетьман, який уже розміняв сьомий десяток, і вона – юне дівчисько. І він, забувши, хто він і що – закоханим парубком біг до того дуба на межі, до Мотрононьки своєї на побачення біг. Таке миттєве, як здавалося їм. Тільки зустрілись, за руки взялися, одне одному у вічі глянули, як уже й пора… Розлучатися. Хотілося зустрітися назавжди, а зустрічалися на якусь там мить і квапно, мимо їхнього бажання і волі, розбігалися – щоб ніхто не загледів, як старий, але такий молодий-молодий гетьман під дубом чекає юну дівчину, Мотрононьку свою…

Їм здавалося, що вони зустрічаються на тій алеї, на межі між їхніми маєтками, біля старого дуплистого дуба потай і ся тайна є, знана лише їм обом, тоді ж як про їхні нічні зустрічі, бодай і короткі, гетьмана України з дочкою генерального судді, всі в Батурині знали, хоча вдавали, що нічого не відають – ні сном ні духом. (Хіба ще озирнувшись, перешіптувались бувало дві кумоньки: «Здурів старий гетьман, їй-бо здурів!..» – «Еге ж, сивина в голову, а чорт у бороду – знаємо таких!.. Та вона ж йому в дочки годиться, а він…» – «Не в дочки, кумо, а – в онуки!.. А він…»)

А закохані певні були: про їхні миттєві зустрічі ніхто не відає, бо що то за зустрічі біля дуба на межі: здрастуй-прощай!

А коли до Мотрі почали доходити пересуди про її «бігання на побачення до старого дуба та зустріч зі старим гетьманом», як матінка на неї напосіла: «Хай він, старий, здурів, а ти чого?… Теж здуріла? До кого бігаєш, дурепо? До старого корча на побачення?… Ось я тобі побігаю!.. Ой, побігаю!..»

І Мотря, плачучи на самоті – щоб матінка не загледіла її плачу і не здогадалася, за ким вона плаче, – перестала бігати на межу до старого дуба на побачення.

А він чекав її біля того дуба, нічку, другу, не дочекавшись, залишав у його дуплі записочки, бо певний був: вона не йде до нього на побачення, тому що розлюбила його…

Про це у відчаї й писав, залишаючи листа в дуплі старого дуба:

«Моя сердечне коханая, наймильшая, найлюбезнішая Мотрононько!

Вперед смерти на себе сподіваюся, ніж такой в серцу Вашом одміни. Спомни тілько на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котріє мені не поєднократ давала, же мене, хочь будеш за мною, хочь не будеш, до смерті любити обіцяла.

Спомни на остаток любезную нашу бесіду, коли єсь бувала у мене на покою: нехай Бог неправдивого караєть, а я, хоч любишь, хоч не любишь мене, до смерти тебе, подлуг слова свого, любити і сердечне кохати не перестану, на злость моїм ворогам. Прошу і велце, моє серденько, яким колвек способом обачься зо мною, що маю з В. М. далей чинити: бо юж болш не буду ворогам своїм терпіти, конечне одомщеніє учиню, а якоє сама обачиш.

Щасливії мої письма, що в рученьках твоїх бувають, нежелі мої бідні очі, що тебе не оглядають».

У ті дні йому було тяжко як ніколи. Розумів, що так, врешті-решт, має статися – не тепер, то в четвер – надто великою була різниця у їхньому віці. Кохання може не витримати людських пересудів. Тільки й теревенять: «Здурів, старий гетьман, здурів…» А він не дурів, він її кохав, Мотрононьку свою – цього їм не зрозуміти, не збагнути. Тож відчував: Мотрононьку він втрачає. Жив у тривожному передчутті, що почуття їхні не витримають перевірки, зігнуться під людськими пересудами.

Її листи до нього більше не з’являлися в дуплі старого дуба. І це без слів зрозуміло, що з коханням їхнім не все гаразд, може не витримати воно людської яси.

Він повертався вже під ранок – починався новий день, а з ним і старі, нові клопоти. Крім Мотрононьки, у нього ще була Україна. Кохання своє він, здається, вже втратив чи – втрачає, але України він не міг утратити. Тож знав, для кого йому жити – для України. Та й була в нього ще одна – чи не остання надія. На нього, на Карла XII…

Вісімнадцяте століття, що тільки-но почалося, принесло в Україну надію на довгоочікувану волю, що її Країна козаків 54 роки тому втратила в Переяславі, затіявши злуку, що згодом буде названа «возз’єднанням» з Росією…

Піввіку лише минуло звідтоді, а Україна, обдурена царями Москви, все вже втратила – а що не втратила, те втрачала… У так званих «Березневих статтях» 1654 року – договірні умови, на основі яких було здійснене рішення Переяславської ради 1654 року і які обіцяли хоч якусь там автономію Україні в складі Російської держави, – не були вже гарантією автономії. Навпаки, вони стали папірцями, на які Московія не звертала уваги, підминаючи Україну під себе, як ведмідь дядька, який необачно потрапив йому в лапи. Проводячи централізаторську політику, російський уряд (так званий царизм) поступово скасовував права й привілеї хохлів – дійшло до того, що від них через піввіку – усього лише через піввіку! – залишилися ріжки та ніжки… Остаточно «Березневі статті» будуть похерені Росією в середині століття, що почалося.

І тоді все – кабиць Україні, яка буде перетворена в одну з провінцій Росії – хоча, по суті, вона вже перетворена. Але тоді, на початку XVIII століття, ще можна було врятувати волю, доки Країна козаків остаточно не заснула віковічним сном. А волю можна було здобути лише одним шляхом – вийшовши зі складу Росії, себто вирватися з обіймів ведмедя…

Але за права свої, за волю свою святу – а вона для кожного народу воістину свята – треба боротися! Під лежачий камінь вода не тече. І боротися усім разом. Усім поспільством, згуртувавши всі стани – від козаків і старшин до міщан та селян. І приклад в історії був, як то всі дружно в Англії права й свободу собі виборювали… Ні-ні та й згадував гетьман у своїх виступах перед козаками, старшиною чи перед поспільством про той випадок, посилався на нього, як на добрий приклад…

«Нам би отак, укупі. А разом, як наші діди й прадіди ще казали, і батька легше бити…»