Читати книгу - "Трагедія гетьмана Мазепи"

class="p">Всього лише одна дата в історії боротьби за свободу: 7 червня 1628 року

Коли писались ці рядки, в 2013 році, минає 385 років, коли англійський король Карл I затвердив «Петицію про права» – документ, що підтвердив старовинні права і свободи його підданих.

Наприкінці травня 1628 року англійський парламент подав королю Карлу I законопроект, що був названий «Петицією про права». (Петиція – письмове, переважно колективне прохання, клопотання, звернене до державних керівних установ або до голови уряду.) У петиції англійського парламенту був протест проти численних порушень монархічною владою прав і свобод громадян, які охоронялися британським законодавством з часів раннього Середньовіччя. А виявом монархічного свавілля були: примусові грошові займи у населення, арешти без суду і слідства, заснування каральних воєнних судів, незаконні постої військових на утриманні цивільного населення.

Палата общин, яка представляла інтереси середніх і дрібних землевласників, а також заможних громадян, поставила питання про відновлення прав нації, порушених королівською волею. Карл І спершу намагався завадити обговоренню і погрожував розпустити парламент. Але, попри все, петиція була схвалена і палатою общин, і палатою лордів, що представляла аристократичну еліту королівства. І король змушений був відступитись. І затвердити «Петицію про права», яка стала законом. Текст документа був надрукований великим тиражем для поширення у народі.

385 років виповнилося у 2013 році, а тоді як гетьман Іван Мазепа відчайдушно боровся за свободу і права свого народу – у 1709 році, – «Петиції про права» минав усього лише 81 рік. У всіх вона ще була на слуху. Приклад був. Але українське поспільство, на відміну від Англії, чий народ виборов свою свободу 81 роком раніше, в силу тих чи тих причин (цікаво, яких саме?) відмовилось від підтримки Мазепи, щоб разом з ним боротися за свою свободу… Справді, український народ – унікальний, виходить, народ? Власне, не народ, а, як раніше казали, – поспільство?…

На словах ми всі за Україну. Принаймні сьогодні, бо завтра…

Права – вкотре! – була Леся Українка, коли поезією, що звучала як набат, зверталася до інтелігенції:

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

Геніальну Лесю постійно ранила пустопорожня балаканина в стані «національно свідомої еліти», яка, не знаючи до пуття ні історії народу, ні його дум і устремлінь, намагалася вести маси «манівцем без дороги». А це – дорога демагогів, політичних крикунів та перевертнів.

Вкраїна бачила не раз,

Як тії закоханці

Надвечір забували все,

Про що співали вранці…

Та Україні без чиєїсь допомоги годі було й думати щоб вирватися – надто могутньою була Росія. Потрібен був надійний і сильний союзник. Вся надія була на чужого монарха, який затіяв з Росією війну.

І раптом вона – воля – прийшла.

Чи принаймні голосно про себе заявила.

Уже набатом лунають королівські слова, лунають, як клятва:

«І… я обіцяюся і перед цілим світом урочисто присягаюся честю своєю королівською після повалення ворога свого (себто Московського уряду) поновити землю Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавну і ні від кого в світі не залежну, про що я з Гетьманом вашим Мазепою письмовим актом ствердив…»

Воля! Ось вона нарешті в Україну завітала, в Країну козаків!..

Так тоді думалось-гадалось. І вірилося. Хоч волю ще ніхто й нікому не приносив, волю треба завойовувати. І Мазепа був готовий, щоб стати на смертний герць за волю для «бєдної матки»…

Шведський король для Мазепи був не кращий, але й не гірший за інших монархів Європи. Такий, як і всі. А увагу на нього Мазепа звернув тільки тому, що він затіяв війну з Росією – судячи з усього, довгу й виснажливу. І для нього, і для Петра І.

Мазепі потрібний був союзник – будь-хто, аби він погодився бути Україні союзником. Ним і став Карл ХІІ, бо він почав війну проти Росії, чи Росія проти нього так звану Північну війну – за вихід до Балтійського моря.

І Мазепа ожив у ті гіркі для нього дні, коли він утрачав кохану. Ожив, бо знайшовся союзник, з яким була надія – тільки-но з’явилася надія – вирвати Україну з неволі…

І Мазепа, все зваживши – вкотре! – все прорахувавши й обмізкувавши – вкотре! – рішив перейти до Карла ХІІ, а там…

Там, як невмирущо бадьорі козаки кажуть: ой, пан чи пропав – двічі не вмирати.

І в тому – «двічі не вмирати», ховалася магія. І віра, і надія, яка помирає останньою.

За «Історією русів» [15] все почалося так:

«Король Шведський, вступивши до Малоросії, публікував у ній і виставляв у прилюдних місцях прокламацію свою до тутешнього народу такого змісту: «Переслідуючи злобного ворога свого, Царя Московського, що здвигнув на Швецію війну з усіх сторін без жодних причин, а з самої злості своєї та чванливості, я вступаю в землю Козацьку не заради завоювання її або покористування скарбами та пожитками мешканців тутешніх, але єдино задля поновлення прав їхніх і вольностей колишніх, за які й предки мої, Королі Шведські, супроти Польщі завше вступалися і до того зобов’язані були важливими їм заслугами Козацькими та союзними з ними договорами і трактатами. Відомо-бо мені з сусідських чуток і протесту Гетьмана Мазепи, що цар Московський, бувши ворогом непримиренним усім народам на світі і жадаючи підкорити їх собі в неволю, загорнувши і Козаків у неключиме рабство, зневажаючи, відбираючи і касуючи всі ваші права та вольності, урочистими з вами договорами й трактатами затверджені, забув при тому і безсоромно зневажив саму вдячність, усіма народами за святість шановану, якою зобов’язана вам, Козакам, і народові Руському Московія, зведена міжусобицями своїми, Самозванцями та Поляками до мізерноти і майже небуття, але вами утримана й скріплена. Відомо-бо цілому світові, що народ Руський зі своїми Козаками був спочатку народом самодержавним, себто від самого себе залежним, під правлінням Князів своїх, або Самодержавців, злучався потім з Литвою і Польщею, щоб спротивлятися з ними Татарам, які їх руйнували, але згодом за насильства та лютості Поляків, визволившись од них власною своєю силою і хоробрістю, злучився з Московією добровільно і через саме єдиновірство, і, зробивший такою, якою вона тепер є, від неї зневажуваний і озлоблюваний нині безсовісно й безсоромно. І так я обіцяюсь і перед цілим світом урочисто присягаюсь честю своєю Королівською після повалення ворога свого поновити землю тую Козацьку, або Руську, в первісному її стані самодержавному і ні від кого в світі не залежному, про що