Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

влади філософів24. «Філософи люблять бачити істину», а справжній цінитель завжди віддає перевагу цілому перед окремими частинами. Отже, він не любить, як решта людей, чуттєві речі та їхні «чудові звуки, кольори та форми», а хоче «бачити й захоплюватись справжньою природою краси» — «формою» чи «ідеєю» Краси. У такий спосіб Платон вкладає нове значення у термін «філософ» — це той, хто любить і бачить божественний світ «форм» чи «ідей». Відтак, філософ — це саме та людина, яка могла б стати засновником благочестивої держави25: «Філософа, який спілкується з божественним», може «охопити спрага втілити... свої небесні видіння» ідеального міста та ідеальних громадян. Він наче той кресляр або маляр, що має перед собою «божественний зразок». Лише справжні філософи спроможні «скласти план міста», оскільки лише вони бачили оригінал і здатні скопіювати його, «переводячи погляд туди-сюди, з бездоганного зразка на картину і знов з картини на зразок».

Як «митцеві державного устрою»26, філософу повинне допомогти світло Добра та Мудрості. Додам ще кілька зауважень стосовно цих двох ідей та їхнього значення для філософа в його функції засновника держави.

Платонова ідея Добра — найвища в ієрархії «форм». Це сонце божественного світу «форм» чи «ідей», що не лише ллють світло на все в цьому світі, але є також джерелом їхнього існування27. Вона також — джерело й причина всякого знання та всякої істини28. Ось чому діалектикові вкрай потрібно мати силу бачити, оцінювати й знати Добро29. А що ця ідея є сонцем і джерелом світла у світі «форм», то саме за її допомогою філософ-маляр здатний розрізнити предмети, які його цікавлять. Отож, ця функція є найважливішою для засновника міста. Але, окрім цих суто формальних відомостей, ми нічого не дізнаємося. Платонова ідея Добра ніде не справляє більш безпосереднього морального чи політичного впливу, ніколи він не каже, які вчинки добрі або ведуть до добра, за винятком добре відомого колективістського морального кодексу, заповіді якого подаються без жодних посилань на «ідею» Добра. Репліки про те, що Добро — це мета, що воно бажане для кожної людини30, не збагачують нашої інформації. Такий порожній формалізм ще чіткіший у «Філебі», де Добро ототожнюється31 з ідеєю «міри» чи «золотої середини». Тож, коли я читаю повідомлення про те, що своєю лекцією «Про Добро» Платон розчарував неосвічених читачів, визначивши Добро як «клас визначеності, що розглядається як єдність», мої симпатії на боці слухачів. У «Державі» Платон відверто32 визнає свою нездатність пояснити, що він має на увазі під «Добром». Єдине практичне припущення, яке можна знайти у Платона,— це те, що згадувалося на початку розділу 4: добро — це все, що зберігає, а зло — все, що веде до розпаду і виродження. (Проте «добро» в цьому фрагменті, певно, не те саме, що «ідея» Добра, а, радше, властивість речей, завдяки якій вони схожі на свої ідеї.) Відповідно, добро — це незмінний, законсервований стан речей; це — стан речей у спокої.

Навряд це допоможе нам вийти за рамки Платонового політичного тоталітаризму, а наслідки аналізу Платонової «ідеї» Мудрості так само розчаровують. Мудрість, як ми бачили, не означає для Платона ані сократівського усвідомлення власної обмеженості, ані того, на що більшість із нас могли б сподіватись, цебто співчутливого розуміння та гарячої зацікавленості в людстві й людських взаєминах. У Платонових мудреців, яких поглинули проблеми вищого світу, «немає часу дивитись вниз на людські справи... вони споглядають і наслідують упорядковане й домірне». Мудреців створює правильне навчання: «Філософські натури полюбляють те навчання, котре розкриває перед ними вічне й незмінне виникненням і розпадом буття». Не схоже, що Платонове трактування мудрості може переступити межу його ідеалу стримування змін.

V

Хоч аналіз функцій засновника держави не виявив жодних нових елементів Платонового вчення, ми все-таки побачили, чому засновник повинен бути філософом. Але ці причини повністю не виправдовують вимоги незмінної верховної влади філософа, адже Платон лише пояснює, чому філософ має бути першим законодавцем, і не пояснює зовсім, навіщо він потрібен як незмінний правитель, надто ж бо жоден з його наступників не повинен вносити бодай якісь зміни. Отже, для остаточного виправдання вимоги правління філософа нам слід перейти до аналізу завдань, пов'язаних із збереженням держави.

Із Платонової соціологічної теорії ми знаємо, що держава, раз заснована, триватиме, аж поки не почнеться розкол єдності панівного класу. Ось чому рощення цього класу є важливою консервативною функцією верховної влади, функцією, що повинна тривати впродовж усього існування держави. Наскільки це виправдовує вимогу, щоб правив філософ? Аби відповісти на це питання, нам знову треба виділити всередині цієї функції два види діяльності: контроль освіти та нагляд за євгенікою.

Чому навчанням має керувати філософ? Невже не досить, після встановлення держави і освітньої системи, доручити справу освіти досвідченому генералові, солдатові-царю? Та відповідь, що освітня система має постачати не лише солдатів, але й філософів, а відтак — філософи потрібні не менше ніж солдати й наглядачі, очевидно, є незадовільною — адже, якби філософи не були потрібні як наставники в навчанні і постійні правителі, то для системи освіти відпала б і необхідність виховувати нових. Потреби системи освіти не можуть виправдати необхідність наявності філософів у Платоновій державі або той постулат, що правити повинні філософи. Інша справа, ясна річ, якби в Платонової освіти була індивідуалістична мета, окрім мети служіння інтересам держави,— як-от, мета розвитку філософських здібностей заради них самих. Та коли ми бачимо, як це було в попередньому розділі, наскільки Платон боявся дозволити хоч якийсь натяк на незалежну думку33, і коли ми тепер є свідками того, що остаточною теоретичною метою такої філософської освіти було лише «Знання «ідеї» Добра», котре навіть нездатне зрозуміло викласти цю ідею, тоді ми починаємо осягати, що це не може бути поясненням. Таке враження посилиться, якщо ми пригадаємо розділ 4, де було проаналізовано Платонову вимогу обмежити навчання «мусичних мистецтв» в Афінах. Надзвичайну важливість, яку Платон надає філософському вихованню правителів, слід пояснити іншими причинами — причинами, що повинні мати суто політичний характер.

Головну з них я вбачаю в необхідності найвищого піднесення верховної влади правителів. Якби система виховання помічників функціонувала належним чином, то було б удосталь добрих солдатів. Отже, видатних військових здібностей може виявитись не досить для встановлення незаперечної верховної влади — вона повинна базуватись на вищих засадах. Платон грунтує її на твердженні, що його вождям притаманні надприродні, містичні здібності. Правителі не схожі на решту людей. Вони належать іншому світові, вони спілкуються з божественним. Відтак філософ-цар почасти несе в собі риси портрета жерця-царя племені, про якого ми