Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

— Я теж дещо читаю. Читаю твої листи. Пробач, що не відповіла на них. Замість відповіді прийшла сама. Я не залишуся надовго. Повернуся назад, у своє реальне життя. Пам'ятаєш, я казала тобі, що щось збудувала… Це саме те, що я збудувала. Саме таке життя.

В заломленому світлі лампи її обличчя виглядало молодим, рішучим, нещасним. У тому, як вона піднесла підборіддя, помітно було відчайдушність.

— Я читаю. Роблю нотатки для батька. Сиджу в храмі Каменя, постійно читаю, дивлюся, вдивляюся в глибини таємниці. Камінь… Мені б хотілося показати тобі його. Можливо, тоді ти зрозумієш. Він чорний, важезний, надприродній, вкритий написами… — Вона піднесла руки й широко розвела долоні, окресливши в повітрі невиразну форму, відтак опустила руки й стенула плечима. — Я не можу його описати. Але повір, Джевіку, — він справді маєстатичний. Наша надія. Батько є лише другим дослідником, який спробував витлумачити повідомлення з Каменя. З цієї причини… — вона зупинилася і прикусила губу, потім подивилася на мене і спокійно продовжила: — З цієї причини ми легко можемо припуститися помилки. Розумієш? Для нас, для нашого культу це лишень початок. Ми все ще вразливі — нас продовжують висміювати і ненавидіти… У нас є підтримка короля, але більше ніхто з його близького оточення нас не підтримує. Більше того: його син є одним з тих, хто наполегливо прагне дискредитувати нас. А ще ж є культ Авалеї. Вони ненавидять нас, бо ми відкидаємо те, що вони люблять: розкіш, розпусту, захоплення ангелами.

Вона посміхнулася на вид мого зашарілого обличчя.

— Я знаю, що ти зустрічався з Верховною Жрицею Авалеї. Я все знаю. В нас є шпигуни. — Сльозина скотилася її щокою і крапнула на коліна. — Так. Шпигуни. Ми підслуховуємо під дверима, ми слідкуємо за людьми. Щодня на світанку батько отримує звіти. Це огидно…

Побачивши паніку на моєму обличчі, вона засміялася й обтерла сльози тильним боком долоні.

— Не хвилюйся. Ти у безпеці. Ти ж віриш у це, чи не так? Ти знаєш, що я тобі друг.

Я подивився в її задумливі очі — незмірно щирі очі.

— Так, — мовив я. — Я це знаю. Але я не знаю причини.

— Це саме те, заради чого я прийшла, те, що я хочу тобі сказати. Причину, з якої я тобі друг. Причину, з якої я не зраджу тебе, хоча знаю, що ти збираєшся утекти. Причину всього. Вона подивилася на мене з переляканою усмішкою і ковтнула. — Дивно. Тепер, коли я тут, — не знаю, з чого почати.

Але вона таки почала. Знала, як почати. Глибоко зітхнула і подивилася на свої пальці, стиснуті на темній вовняній сукенці. Тоді підвела голову, глянула мені в очі. І нахилилася до мене, як сестра; а десь там дощ підступав до лунких скель, що оточували Острів.

Вона розповіла мені про село Кебреїс, село Кременю, де покрівлі з битого сланцю, а вікна ґратчасті. Це село холодних вод і скельних ґрунтів затиснене поміж пагорбів на заході, у Фіадуороні, у Темних Горах. Кебреїс: село зачаїлося в неймовірно красивому ландшафті прозорих струмків, яскравих небес і сяючих снігами гірських вершин, у ландшафті, від чийого блиску боляче оку, чиє холодне повітря жалить легені; люди тут потайні, мовчазні, воліють бути в ізоляції. Багато тутешніх чоловіків колись працювали на шахтах. У таких під очима татуювання, і коли вони у розслаблених позах байдикують в кав'ярнях, можна прочитати татуйовані написи «злодій» або «пірат». Серед них був один чоловік, позначений блакитним словом «браконьєр» — бо його схопили, коли він полював на кабана у Келевейні, в Телкановому лісі.

Він пропрацював на шахтах шість років і, відбувши таким чином термін покарання, зійшов з гір у глушину Кебреїса. Як і багато хто з тамтешніх чоловіків, він виявив, що найспокійніше йому живеться у пагорбах, де його татуювання приносить йому не ганьбу, а повагу. Так він і оселився там: разом з такими, як сам, просиджував у маленькій кав'ярні, покурюючи й попиваючи кисле червоне вино на клаптику ґрунту під тентом, так він одружився з єдиною дочкою вчителя проти батькової волі й забрав її жити у свій однокімнатний будиночок поміж вершин.

Дочка шкільного вчителя, як і інші жінки Кебреїса, носила міцний бавовняний одяг, а взимку взувалася в чоботи, обшиті хутром видри. І, всупереч батьковим пророцтвам про приреченість цього шлюбу, ніколи не жалкувала за тонкою білизною чи слугами, ніколи не скаржилася, коли доводилося розбивати лід у відрах. Вона тримала кіз, засмагла на сонці, ловила форель, їла картоплю і відмовлялася брати в батька навіть редьку, а діти народжувалися одне за одним, всі були дикунами, довготелесі, співочі, схильні до авантюр і сильні духом, як їх батьки. Всі вони були добре пристосовані до життя в Кебреїсі й позбавлені нездійсненних мрій. А потім з'явилися на світ дві дівчинки, які померли ще немовлятами; а потім, останнім, — хлопчик, якого мати назвала Лунре, бо він народився у місяць найчистішого світла.

Отаке розповіла мені Тіалон. Оповідаючи, вона аж тремтіла від запалу й час од часу посмикувала комір сукенки. Коли я відкрив було рота, аби втрутитися, вона підняла руку й продовжила оповідати, так поквапно, немов хотіла упіймати історію, перш ніж та утече. Вона розповіла мені про худенького самотнього хлопчика з червоними колінцями, як його мучив кашель, як він плакав, переслідуваний хворобами, як лежав при стіні під вовняними ковдрами поряд з братами в одній кімнаті, розділеній пошарпаним запиналом, як страждав у тій задимленій кімнатчині, як страждав і на відкритому повітрі, як його засипало снігом і він не міг швидко бігати, як батько брав його на довгі прогулянки, щоб поліпшити його конституцію, і примушував кидатися в несамовиті крижані форелеві струмки. Вона розповіла мені, як він страждав усюди, окрім школи, де його дідусь, суворий і гарно одягнений пан, зневірений у всіх хлопчикових братах і сестрах, був зацікавлений, навряд чи сміючи сподіватися, в