Читати книгу - "Хранитель забутих речей"

на самоті їй буде навіть корисно. Крім того, у неї ж є Морква, його приємна на дотик голова зараз спочивала на її колінах. Після швидкої прогулянки по замерзлому саду, під час якої Морква кілька разів підняв лапу коло дерев, а Лора перевірила, чи немає примар і привидів у трояндовому садку, вона розпалила вогонь у кабінеті, а Морква, вдоволено зітхнувши, улігся на своє звичне місце біля каміна. Лора спустила коробку з однієї з полиць і висипала її вміст на стіл. Ноутбук увімкнувся зі звичним звуком, екран засвітився, віртуальна країна загублених речей, де Лора тепер була Хранителькою, вітала її. Жінка взяла першу-ліпшу річ з купи навпроти. Дитяча парасолька, біла з червоними сердечками. Знайдена на скульптурі Аліси в Дивосвіті, Центральний парк, Нью-Йорк, 17 квітня.

Марвін любив бути зайнятим. Це зупиняло чорні думки, що закрадалися в його серце, як чорні мурахи заповзають на тіло мертвої пташки. Піґулки, які виписав лікар, допомагали, але не завжди. Коли він тільки захворів, то затикав вуха ватними заглушками, затискав ніс і тримав очі й рот закритими. Йому здавалося, якщо затулити усі дірки в голові, думки не зможуть потрапити всередину. Але треба було якось дихати. І не важливо, наскільки маленький отвір робив він поміж вуст, щоб вдихнути: погані думки завжди встигали прослизнути туди. А коли чимось займатися, лихі думки зникають і голоси також.

Марвін умів лагодити парасольки. Він збирав зламані парасольки на смітниках «Нью-йоркського транзитного об'єднання загублених речей»[50] та лагодив їх у темній і брудній кімнаті, яка була його єдиним домом.

Дощ іще не падав, але обіцяли. Марвін любив дощ. Дощ очищає світ і робить усе блискучим, трава після дощу пахне небесами. Хмари кольору диму з рушниці клубочились у блакитному небі. Уже недовго чекати. Марвін — велетень. Він крокує по П'ятій авеню, його важкі черевики б'ються об асфальт, а довге сіре пальто тріпоче позаду, немов плащ. Заплутані дреди вже торкнула сивина, а очі завжди неспокійні, білки миготять, як у переляканого мустанга.

— Безплатні парасольки!

У Центральному парку Марвін любив працювати найбільше. Він заходив з боку 72-ї вулиці і прямував до Conservatory Water.[51] Полюбляв дивитись, як яхти ковзають по ставку, неначе лебеді. Сезон для запливів тільки розпочався, й, незважаючи на загрозу дощу, кілька човнів вийшли на воду. Марвін звик працювати біля скульптури Аліси в Дивосвіті. Діти, які гралися там, не заперечували проти його присутності так, як декотрі дорослі. Можливо, вони думали, що він просто частина цієї історії. Сьогодні дітей не було. Марвін поставив свою сумку з парасольками коло найменшого гриба в композиції, коли перші краплини дощу почали барабанити по його витертій кепці бронзового кольору.

— Безплатні парасольки!

Його глибокий голос гримів крізь дощ, мов грім. Люди снували повз Марвіна, але відверталися, коли він простягав їм свої дарунки. Він ніколи не міг цього зрозуміти. Він же просто намагався допомогти. Парасольки безкоштовні. Чому більшість людей сахається його, як диявола? Та попри це, він робив свою справу.

— Безплатні парасольки!

Перед Марвіном різко зупинився юнак на скейтборді. Його футболка, джинси і бейсбольні черевики змокли до нитки, але він усміхався, як Чеширський кіт, що виглядав з-за плеча Аліси. Юнак узяв у Марвіна парасольку й на знак вдячності потис йому руку.

— Дякую, старий!

Хлопець поїхав собі далі, його скейтборд розбризкував калюжі навколо, а він сам тримав над головою велику рожеву парасольку.

Дощ сповільнився, замрячило, люди в парку перестали метушитись і почали прогулюватися. Марвін спочатку не побачив цю маленьку дівчинку в червоному дощовику. У неї випав один з передніх зубів, а личко біля носика обкидане ластовинням.

— Привіт! — гукнула вона. — Я Аліса, як оця скульптура.

Дівчинка тицьнула пальчиком на свою тезку. Марвін присів, щоб краще роздивитися малу, й простягнув їй руку.

— Я Марвін. Приємно познайомитися.

Вона англійка. Марвін упізнав акцент із телевізійних шоу. Він завжди вважав, що Велика Британія — підходяще для нього місце, адже в нього криві зуби і він обожнює дощ.

— Ось ти де, Алісо! Що я тобі казала, не можна розмовляти з незнайомцями!

Жінка, яка підійшла до них, глянула на Марвіна так, немов боялася, що він зараз її вкусить.

— Він не незнайомець. Він Марвін.

Марвін усміхнувся жінці своєю найщирішою усмішкою і запропонував їй свою найкращу парасольку:

— Безплатну парасольку?

Жінка не звернула уваги на його слова. Вона схопила Алісу за руку і намагалася відтягти її геть. Сміття. Вона дивилася на нього, як на сміття. Марвін почервонів. На загривку йому піднялося волосся, а у вухах почало дзвеніти. Він не сміття.