Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

кров. Айзек струснув краплі з кулака й послідував за Ґазідом. Його охопила холодна лють.

«Гадаєш, я дозволю так пащекувати? Гадаєш, ти будеш мене шантажувати, гімно мале?» — розлючено думав учений.

— Щасливчику, краще забирайся до чорта просто зараз, якщо не хочеш, щоб я тобі голову зніс.

Ґазід ледь зіп’явся на ноги й розплакався.

— Ти чортів псих, Айзеку. Я думав, ми друзі...

На підлогу скрапували шмарклі, сльози й кров.

— Ну то неправильно думав, синку. Ти лише жалюгідний покидьок, і я... — Айзек припинив лаятися й ошелешено глянув на прохача.

Ґазід притулився до порожніх кліток, на яких стояла коробка з гусінню. Товста личинка звивалася, згинаючись навпіл від хвилювання, відчайдушно билася об ґрати, судомно корчилась, і з несподіваною енергією підповзла до Щасливчика Ґазіда.

Переполоханий Щасливчик завмер і чекав, доки Айзек скінчить говорити.

— Що? — схлипнув він. — Що ти хочеш зробити?

— Заткайся, — прошипів Айзек.

Гусінь видимо схудла з того часу, як з’явилася, а прекрасні барви павиного пера потьмяніли, однак вона, без сумніву, була жива. Личинка петлювала по своїй кліточці, тицяючись у повітря, мов палець сліпого, тягнучись до Ґазіда.

— Не рухайся, — прохрипів Айзек, підбираючись ближче.

Нажаханий Ґазід послухався. Він простежив за поглядом Айзека й відкрив від подиву рот, забачивши велетенську личинку, що намагалася підібратися до нього. Він верескнув і, відсмикнувши руку, почав задкувати. Гусінь умить повернулася в його бік.

— Це неймовірно... — промовив Айзек.

Ґазід ухопився за голову й раптом струснув нею, ніби виганяв рій бджіл.

— О-о-о, що з моєю головою? — затинаючись, промовив Ґазід.

Підійшовши ближче, Айзек теж це відчув. Обривки незнайомих відчуттів заповзали в мозочок, мов ужі. Він закліпав і закашлявся, раптово захоплений виром чужих емоцій, що набухали десь у горлі. Айзек стріпнув головою й міцно заплющив очі.

— Ґазіде, — гаркнув Айзек, — повільно обійди навколо неї.

Той зробив, як велено. Гусінь беркицьнулась, активно намагаючись випростатися, піти за ним, піймати.

— Чого воно до мене лізе? — писнув Щасливчик Ґазід.

— Навіть не знаю, — уїдливо відповів Айзек. — Бідолаха страждає. Здається, їй треба щось, що в тебе є, друже. Повільно вивертай кишені. Не хвилюйся, я нічого не поцуплю.

Ґазід заходився витягувати зі складок засмальцьованої куртки й штанів шматки паперу й носовички. Повагавшись, він запустив руку й витяг з внутрішніх кишень два пухкі пакетики.

Личинка знавісніла. Айзеку з Ґазідом знову забило памороки від уламків запаморочливого синестетичного відчуття.

— Ти, блядь, що приніс? — процідив крізь зуби Айзек.

— Оце шазба, — відповів Ґазід нерішуче й помахав пакетиком перед кліткою. Личинка не відреагувала. — А це сон-трута.

Ґазід протягнув руку з пакетиком над головою личинки, і та затанцювала на хвості, намагаючись дотягнутись. Її жалібний лемент був майже безгучний, однак фізично відчутний.

— Це воно. Воно хоче сон-труту! — Айзек простягнув руку до Ґазіда й клацнув пальцями. — Давай сюди.

Ґазід повагався, але віддав пакетик.

— Тут багатенько дуру, чувак... а це знаєш, скільки бабла, чуваче... — запхикав він. — Ти не можеш просто взяти його...

Айзек зважив мішечок у руці. Він прикинув, що той важив два-три фунти, не менше. Відкрив. Гусінь знову вибухла пронизливим емоційним плачем. Айзек здригнувся від болісного, нелюдського благання.

Сон-трута являла собою купку липких коричневих балабушок, що пахли паленим цукром.

— Що це за дур? — запитав Айзек. — Чув про нього, але нічого не знаю.

— Новенький. Дорога річ. Десь рік як з’явився. Б’є в голову...

— Як діє?

— Не думаю, що зможу описати. Хочеш купити трохи?

— Ні! — відрубав Айзек, потім завагався. — Взагалі... Не для мене, все одно... Скільки за цей пакетик, Ґазіде?

Ґазід сумнівався і, певне що, прикидав, наскільки можна перебільшити.

— Ну... десь тридцять гіней...

— Та йди ти в сраку, Щасливчику... З тебе нікудишній торгаш. Я візьму його в тебе за... — Айзек замислився. — За десять.

— Згода, — миттєво відповів Ґазід.

«От лайно, — подумав Айзек. — Надурив». Він уже було відкрив рота для лайки, та раптом передумав. Він уважно глянув на Ґазід а, якого знову починало розпирати від самовдоволення на заюшеній кров’ю і шмарклями пиці.

— Тоді згода. Слухай, Щасливчику, — почав Айзек спокійно, — мені може знадобитися ще цієї штуки, розумієш, про що я? А якщо ми поладнаємо, чому б тобі не стати моїм... ексклюзивним постачальником. Розумієш, так? Проте, коли між нами виникне непорозуміння, недовіра і таке всяке, мені доведеться звернутись до когось іншого. Ти розумієш?

— Зак, чоловіче ти мій добрий, ні слова більше... Ми — партнери, ось хто ми...

— Безумовно, — насилу вимовив Айзек. Він був не настільки дурний, щоб довіряти Ґазіду, але так хоча б триматиме того на короткому повідну. Щасливчик навряд чи вкусить руку, яка його годує. Принаймні на певний час.

«Цього надовго не вистачить, — подумав Айзек, — але поки зійде так».

Айзек витяг з пакетика один липучий вологий балабух завбільшки з велику оливку, покритий товстим шаром слизу, котрий швидко висихав. Він відсунув кришку клітки на кілька сантиметрів і вкинув усередину одну грудку сон-трути. Далі сів навпочіпки, щоб поспостерігати за личинкою через дротяний бік клітки.

Повіки Айзека затріпотіли так, ніби крізь нього пробіг струм. На мить він не зміг зосередити погляд.

— Ох йо, — простогнав Щасливчик Ґазід позаду нього. — Оце мене торкнуло...

Айзека раптом занудило, а потім його охопив всепоглинаючий невідступний екстаз. Менш ніж за півсекунди нелюдські відчуття вивергнуло назовні. Було враження, ніби їх виплеснуло через ніздрі.

«Святий Джаббер...» — простогнав Айзек.

Зір помутнів, і потім раптом почіткішав, з’явилася дивовижна ясність.

— Ця мала якийсь емпат, чи що? — пробурмотів учений.

Він дивився на гусінь, відчуваючи себе вуайєристом. Істота обліпила балабушок, як змія, що душить здобич. Її щелепи вгризалися у шматок сон-трути й точили його з голодним шаленством хіті. Істота стікала слиною. Вона пожирала свою поживу, мов дитя — тофі-пудинг на Святі Святого Джаббера. Дур швидко щез.

— От дідько, — сказав Айзек. — Воно захоче ще.

Він кинув ще штук п’ять гранулок у клітку. Личинка щасливо звивалася навколо своїх липких скарбів.

Айзек підвівся. І згадав про Ґазіда, який саме витріщався на гусінь та, похитуючись, блаженно всміхався.

— Щасливчику, друже, здається, ти врятував мій експеримент. Красно дякую.

— То я рятівник, правда, Заку? — Ґазід повільно закружляв у кострубатому піруеті.