Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

– Повеселись з кимось іншим! – заявляє Дан і відсмикує від себе її руку. – А мені й тут непогано. 

Дан обходить стійку і зупиняється поруч з братом. Маю визнати, що разом вони виглядають дуже ефектно. Друзі Дана йдуть за столик, а Ян починає вчити брата робити коктейлі. 

Маю визнати, що слідкувати за братами Мазурами – дуже приємно. Коли вони не поводяться як ідіоти, а злагоджено працюють, одразу стають схожими на нормальних людей. 

– Втомилася? – питає Ян, коли я в черговий раз приходжу за замовленням. Ноги страшенно гудуть, і кортить сісти хоча б на хвилину. 

– Є трохи. А ти? 

– Я теж. Не звик так довго на одному місці тупцювати, – хмикає. – Але… я думав, буде гірше. 

– Ти глянь, як Дану подобається, – киваю на його брата, і ми одночасно усміхаємось. 

Дан реально король коктейлів сьогодні. Стільки компліментів від дівчат він, мабуть, у житті не отримував, як і номерів телефонів… 

– А знаєте, все не так погано, як я думав спочатку, – говорить Дан, коли клуб зачиняється і ми прибираємо. 

– Отже, ти готовий до змін? – питає Ян.

– Не до кінця, – хмикає. – Завтра у татка важливий захід, на який ми з тобою, братику, мали також йти. Оскільки ти більше не слухаєш його – піду я. Познайомлюсь з дівчиною, яку татко мені підсовує, а там видно буде. Може, вона страшна і я сам буду тікати звідти як від пожежі. А може, гарненька і я зможу закрутити з нею роман.

– Ти невиправний, – фиркає Ян. 

– Який уже є, – знизує плечима. – Якщо нас порівняти, то ти значно сильніший, Яне. Я це визнаю. Я боягуз, але люблю тебе.

Брати обіймаються, а я усміхаюсь. Дана важко виправити, але, якщо так подумати, може, і не варто намагатись? Йому це не треба настільки сильно, як Яну. То навіщо мучити себе? 

– Ви чудово попрацювали, – хвалить нас Влад, коли збираємось їхати додому. Він видає нам зарплату за цю ніч, і коли дивлюсь у конверт, залишаюсь задоволеною. 

– А мені? – випалює Дан. – Я теж працював!

– Дійсно? А мені здалося, що ти отримав свою винагороду жіночою увагою, – сміється Влад і плескає племінника по спині. – До речі, Лізо. У мене є пропозиція для вас. Сьогодні в ресторані мого друга відбудеться світський захід. Потрібні офіціанти. Як дивишся на те, щоб попрацювати там?

– Я не проти, – відповідаю. – А Ян тут залишиться? 

– Ну… це від нього залежить. Просто там і татко його буде, – Влад дивиться на племінника, а той мовчить. Я розумію, що Яну важко прийняти це рішення. Якщо батько побачить його в формі офіціанта, розізлиться ще більше. Це ж буде скандал! – Що скажеш, Яне?

– Я подумаю, – стримано відповідає. – Поїхали, Лізо.

Він бере мене за руку, і ми йдемо до виходу. Сідаємо в його автомобіль і їдемо додому. Ян мовчить, а я не наважуюсь запитати, що він думає про пропозицію дядька. 

Вдома Ян одразу йде в душ, а я, поки чекаю на нього, засинаю просто у вітальні на дивані. Все-таки втомилася добряче і не встигла поговорити з Яном про важливе… 

Прокидаюсь тільки на початку третьої й одразу розумію, що це стіни моєї кімнати навколо. Виходить, Ян переніс мене сюди… 

Хочу в душ, тому, прихопивши чистий одяг, йду у ванну кімнату. Звідти прямую на кухню, щоб поїсти чогось, і саме там зустрічаю Яна. Він п'є каву і сидить у телефоні. Виглядає бадьорим і наче веселим.

– Як ти? – питаю, увімкнувши чайник. – Вирішив щось щодо сьогоднішнього вечора? 

– Так, вирішив, – говорить. – Пробач, Лізо, але я не готовий світитися перед батьком з тацею у руках. Нехай мої зміни будуть йти маленькими кроками, але йти. Не хочу стрибати вище голови. Батько буде дуже злий, і ця хвиля злості може і тебе дістати. А я цього не хочу.

– Я розумію, – кажу та обіймаю його за плечі. – Що б ти не вирішив – я все одно буду на твоєму боці. І це не обговорюється. 

– Отже, сьогодні нам доведеться розійтися. Ти – в ресторан, а я – у клуб, – зітхає. 

– Виходить, що так, – сама цілую його в щоку, а тоді Ян садить мене до себе на коліна. 

– Ти знову пахнеш полуницею, – усміхається.

– Я тільки з душу, – кажу, і поцілунок не змушує себе чекати. 

Я навіть про каву забуваю, яку збиралася зробити. Та коли починає дзвонити мій телефон, поцілунок доводиться припинити. Встаю з колін Яна і йду до сумки, у якій лежить мій телефон ще від ранку. Дістаю його і бачу, що це батько. Говорити з ним немає жодного бажання, але його наполегливість дає мені зрозуміти, що… він мене загубив.

– Слухаю! – таки відповідаю, але перед цим ховаюсь у кімнаті, щоб Ян не чув нашої розмови. 

– Де ти, Лізо? Я був у гуртожитку! – кричить у слухавку. – Куди ти переїхала? 

Ну ось, все, як я і думала! Тато спокою мені не дасть. Треба якось пояснити зміни у моєму житті, щоб відчепився і знову зник на років так сто з мого життя.