Читати книгу - "На твоєму боці, Уляна Пас"

Розділ 25

– Я винаймаю квартиру, – кажу стримано. 

– Звідки у тебе гроші? – чергове питання від тата. 

– Тебе це не стосується, – відповідаю.

– Лізо, – здається, у татка вривається терпець. – Я не бажаю тобі нічого поганого. Ти – моя донька! Я поговорив з рідними. Вони не проти, якщо ти станеш частиною нашої родини. 

– Зате я проти, – кажу. – Я ніколи не буду частиною вашої родини, тому що ми – чужі люди. 

– Сьогодні у мене важливий захід. Я хочу, щоб ти пішла туди зі мною. 

– Ні, – кажу стримано. – Я працюю сьогодні. І завтра теж. І післязавтра. 

– Лізо, ну чому з тобою так важко? Я просто хочу дати тобі те, чого не дав за всі минулі роки.

– Мені від тебе нічого не треба. Коли ти був потрібним, тебе не було поряд! – не хочу переходити на крик, але стримати себе не виходить. Я хочу лише одного – щоб тато дав мені спокій. 

– Мені шкода, – тихо відповідає. 

– Мені теж, – закінчую виклик, не попрощавшись, і розвертаюсь, щоб повернутись на кухню, але бачу у дверях Яна і завмираю.

– Пробач. Я не хотів підслуховувати. Але ти так кричала… – видно, що Яну ніяково. Мені тепер теж. 

– Я не хотіла, тобто… Мені треба збиратися, – різко змінюю тему, тому що обговорювати власного батька – це останнє, чого я хочу.

– У тебе проблеми з батьком? Ти з ним говорила? – Ян продовжує свій допит, а я не знаю, що йому відповісти. Не хочу розповідати, хто він є. Тоді питань буде ще більше. 

– Між нами непрості стосунки, – відповідаю. – Я не люблю про нього говорити. Пробач.

– Це ти пробач, – Ян наближається та обіймає мене зі спини. – Я розумію тебе як ніхто. 

Мовчки повертаюсь у кільці його рук – і поцілунок не змушує себе чекати. Мені приємна підтримка Яна, і, можливо, колись я наважусь розповісти йому про стосунки з батьком. Але не зараз. Я і сама не готова до того, щоб говорити про нього бодай щось. 

Зібравшись, Ян відвозить спочатку мене в ресторан, а тоді сам їде у клуб. Чесно кажучи, не сильно хочу його відпускати, адже охочих отримати хоч трохи його уваги дуже багато. 

Ніка сьогодні також зі мною в ресторані. Ми переодягаємось в уніформу офіціанток і беремось за роботу. Спочатку накриваємо фуршетний стіл, і перші гості починають прибувати. 

Коли помічаю, як у зал заходить батько Яна зі своєю молодою нареченою, одразу шукаю поглядом Дана. Він дійсно тут, а коли помічає мене – весело підморгує. Чесно кажучи, я таки сподівалася, що він не буде слухати тата. На жаль, мої бажання не збулися. 

Батько хлопців ковзає по мені байдужим поглядом і… не впізнає. Ну, звісно, він і подумати не може, що дівчина його сина – звичайна офіціантка. 

– Тобі пасує уніформа, – заявляє Дан через кілька хвилин. Він бере з таці, яку я тримаю, келих із шампанським і робить ковток. 

– Мені сприймати це як комплімент? – хмикаю.

– Звісно, – усміхається. 

– Я сподівалася, що ти не прийдеш сьогодні. Все-таки вирішив послухатись тата, – кажу.

– Я боягуз, Лізо, – знизує плечима. – Була б ти на моєму місці, також не змогла б відмовитися від грошей.

– Та невже? – хмикаю, але миттєво напружуюсь, коли бачу, як у зал заходить мій тато. І не один. 

Поруч з ним його дружина – білявка з коротким кучерявим волоссям, а позаду діти – син із білявим волоссям і донька – з русявим. Ну просто ідеальна родина, у якій мені однозначно не будуть раді, що б там тато не говорив. 

– Ти чого? – Дан помічає моє напруження і слідкує за моїм поглядом. – Знаєш їх? 

– Знаю, – бурчу. – Дане, мені треба до роботи повертатися.

Залишаю хлопця і йду в інший кінець зали, щоб тато мене не помітив. Уявлення не маю, якою буде його реакція на те, що ми зустрілися в цьому місці. Розумію, що ховатись вічно не вийде, але все ще сподіваюсь до останнього відтягувати нашу зустріч. 

– Ти чого? – невдоволено питає Ніка, коли зупиняюсь у коридорі й не хочу виходити до гостей. У мене на таці келихи з шампанським. Я повинна обійти весь зал, і цього разу сховатися від тата не вийде. 

– Йду, – зітхаю й одразу ж шукаю його поглядом. Як на зло, не можу знайти, тому вирушаю далі, на свій страх і ризик. 

Встигаю зробити лише кілька кроків, коли несподівано хтось мене штовхає – і таця випадає з рук. Наче у страшному сні бачу, як келихи розбиваються об підлогу і шампанське розливається на чоловічі штани. 

– Пробачте, мені так шкода, – випалюю і присідаю, щоб зібрати уламки, але не встигаю нічого зробити. Хтось хапає мене за руку, і я бачу перед собою обличчя тата. І чого це він такий злий?

– Не чіпай! Поріжешся! – цідить.

– Що тут відбувається? Пробачте, Альберте Вікторовичу! – до нас наближається адміністратор ресторану, і виглядає вона дуже розгубленою. Здається, готова розірвати мене на шматки. – Дівчина новенька. Це її останній день тут. Лізо, зникни!

Тільки-но збираюсь накивати п'ятами, як несподівано тато хапає мене за руку:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍