Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

Розділ 17. Діма

Я розумію, що говорю щось не те. Але думки в'язкі, їх не вдається зібрати в цільний клубок. Розтираю обличчя долонею, намагаюся сісти на ліжку. Стан такий, наче я не спав вічність, а перед цим ще три дні не вилазив з бару.

– Не добре, - виправляюся, прикривши очі, надто вже ріже сонячне світло. – Не так.

Молодець, Нємцов.

Ще кілька слів – і Тася ніколи не повірить тобі.

– Я про те, що нехай буде хоч трійнею вагітна, але це не мої діти, - видаю цілісну думку. Ловлю ідею, яку намагався висловити. – Ми з нею не спали. Я це знаю, вона знає. Якщо вона спробує повісити дитину на мене – ми зробимо тест ДНК і все буде зрозуміло.

– А якщо ні?

– Тоді тим паче все зрозуміло, Тасю. Якби вона була вагітна від мене, то не стала б чекати, а вже бігла доводити все.

– Вона принесла довідку!

– Довідку можна купити. Або вона дійсно чекає на дитину. Але не від мене. Тась, люба, ти… Адже ти не плачеш?

Я вслухаюся в подих дружини, її голос напружений, зривається. Мені хочеться приїхати до неї та обійняти. Втішити й мільйон разів перепросити за те, що я накоїв.

Хочеться собі пробити голову, щоб не пам'ятати.

Як я облажався.

– Багато честі, Нємцов, - відповідає різко, але я чую схлип. – Загалом розбирайся зі своїми коханками сам. А мені припини дзвонити. Зараз я не готова говорити з тобою.

– Добре. Я тебе почув. А що ти в офісі робила? Я не знущаюся, правда, ні чорта ще не розумію.

– Мені Зоя дзвонила, там позов та документи. Копії я підписала, решту не буду.

Тася раптом відповідає зібраним тоном, діловим. І я слабо усміхаюся. Моя дівчинка.

Я пам'ятаю, як вона скаржилася, який я деспот і жорстокий. При цьому їй нічого не заважало сидіти на моїх колінах, уткнувшись шию, і скаржитися, що доведеться затриматися через терміновий звіт. Але щойно перерва закінчувалася – збиралася і була виконавчою підлеглою.

Чорт.

Позов.

Я зовсім про нього забув. Половину п'ятниці вбив на те, щоби розв'язати це питання. Але домовитися мирно не вдалося. Тим більше дивно не тільки наполегливість замовника, а й те, що вони кілька років не висували претензій.

Тепер одного з постачальників сировини доведеться міняти, тому що покривати зі своєї кишені штраф я не буду. А позов нікому не сподобається, якими б гарними не були у нас стосунки.

– Я просив тебе не турбувати, - язик починає слухатись, вже прогрес. – І дякую, так. Я наберу Зою і далі сам займуся цим питанням. Рус із тобою?

– Ні. Я залишила його Аліні Михайлівні. І не казала, що ти у лікарні.

– Супер. І не кажи краще. А ти…

– Діма, - вимовляє твердо, перебиває. – По роботі я тобі прозвітувала. Якщо захочеш побачитись із сином – дзвони й ми це обговоримо. Тепер будь-яке спілкування між нами стосуватиметься лише Руслана, чи це ясно? Я втомилася від твоєї брехні, безглуздих виправдань. Твоїх спроб вдати, що все нормально і нічого не трапилося.

Сталося, звичайно. Так, я намагаюся це ігнорувати. Чіпляюсь за впевненість, що все буде добре. Це лише криза у відносинах, її можна подолати. У всіх свої проблеми у шлюбі, але люди справляються.

Так, мало хто помиляється так сильно, як я.

Адже я завжди знав, що Тася не пробачить зраду. Вона могла заплющити очі на мої відрядження, забути про запізнення на свято через екстрену нараду, не ображалася, якщо я пізніше забирав її з університету.

Тася прекрасна, дивовижна дружина, яка розуміє.

Але не прощаюча.

А тепер мені вщент треба розбитися, але не дати їй розлучитися зі мною.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍