Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

він з позад мене, знов тільки хлопчисько. Я різко повернулася і побачила, що Хольгрен тримав на підборідді хлопця ніж зі світла, що шкварчав і сяяв. З його обличчя повільно зникав звіриний вищир. Кістка, мовчазний, як смерть, вчепився білими зубами хлопцю в литку, крапала кров.

-- Клинок, що ненависть шепоче, -- пробурмотів хлопчисько, коли Хольгрен, з побілілим обличчям, відпустив його і відтягнув дразливого і тремтливого Кістку. – Гадаєш, тобі вдасться встояти перед його улещуваннями? Я не встояв. Якщо ти випустиш його, в тебе буде тільки два варіанти. Піддатися їм, на погибель світу, або… закрити їх в собі.

Він нагнувся і провів рукою по скривавленій нозі. На моїх очах колоті рани, залишені зубами Кістки, перетворилися в зморщені шрами, а кров висохла і осипалася на пошарпаний килим Хольгрена.

-- Не заперечуєш, якщо я присяду? – запитав він.

-- Не мій дім, але не соромся. – Я тремтіла, відходячи від тієї сліпої люті. Я теж сіла. Повернувся Хольгрен і сперся на одвірок, розглядаючи Архата гострим, задумливим поглядом.

-- Ти вже двічі нападав на мене, -- сказала я Архату. – Спочатку намагався прокрастися в мій дім, потім напав з засідки, коли я намагалася прокрастися на віллу Гейруса. Чому?

-- Перший раз я просто хотів забрати жабу поки ти спала. Але ти прокинулася. Я не нападав на тебе.

-- Але за другим разом таки напав.

-- Щоб не пустити тебе на віллу. Якби ти зайшла, тобі був би гаплик. Я не збирався кривдити тебе. Але я не повністю контролюю форму, якою прокляла мене Абанон.

-- Тоді чому ти взагалі її використовуєш?

-- Вона сильна. І не відчуває болю.

-- Чому ти просто не з‘явився в моїй кімнаті й не забрав жабу?

Він посміхнувся.

-- Не міг, інакше я б так і зробив. Фізичні місця, де такі салонні фокуси можливі, трапляються рідко і хаотично. Щоб ти зрозуміла більше, мені довелося б навчити тебе принаймні основ Філософії…

-- Гм, ні дякую. В мене зараз обмаль часу. – І мене це не цікавить.

Хольгрен відкашлявся.

-- Я погоджуюся, що видобути Клинок було б необачним, -- сказав він. – Та його все одно доведеться віддати Гейрусу. По-іншому ніяк.

-- Я благаю вас не робити цього.

-- Пробач. Як Амра вже казала, в нас немає вибору.

-- Що ж, тоді мені доведеться відібрати його в нього.

-- А, -- сказала я. – Він попередив мене, що якщо побачить тебе, то зробить з твоїм тілом неприємні речі.

-- Будь, що буде.

-- Не хочеш сказати мені, чому він тебе ненавидить?

-- Він ненавидить всіх Архатів.

-- А все-таки, чому?

-- Він заснував Орден Філософів. Після Катаклізму він залишив Орден і присягнув вічну ворожнечу.

-- Здається, в тебе є цікава історія.

-- О, так. Але в тебе немає часу, щоб її послухати.

Він встав і вийшов у двері, ми з Хольгреном переглянулися.

Він ледь помітно знизав плечима.

Ще хтось постукав у двері Хольгрена.

-- Я явно став надто популярним, -- сказав він насупившись.

Перед дверима стояв Казанок, хлопчик на побігеньках Дарувнера. До його круглого обличчя завжди приклеєна шалапутна посмішка, але сьогодні він був серйозним.

-- Міс Амро, Дарувнер хоче Вас бачити. Каже, що це пильне. Ви повинні поїхати зі мною на екіпажі, -- товстим пальцем він вказав через плече на карету, що очікувала неподалік. – Магістр Хольгрен теж повинен поїхати, якщо забажає.

-- В чому справа, Казанку?

Він похитав головою.

-- Не знаю. Має якесь відношення до Локвуда. Його слуга, Боллунд, з‘явився біля дверей Фенгала, трискаючи кров‘ю, як фонтан і питаючи за Вами.

Розділ 27

По дорозі до Дарувнера в кареті балачок майже не було.

Хольгрен взяв з собою жабу, бо більше не вірив у надійність свого притулку, але залишив Кістку.

Я пристала до Казанка, щоб він розповів мені все, що знав.

-- Боллунд зайшов похитуючись в забігайлівку під час вечері, з нього потоком лилася кров. Виглядало так, наче його штрикнули списом в кишки. Правду кажучи, виглядало так, наче він тримав їх в руках. – Казанок здригнувся. – Ми затягнули його в задню кімнату, а він лепетав щось про величезного металевого павука і питав за Вами. Фенгал відправив мене за ескулапом, що живе далі по вулиці, а коли я повернувся з ним, Боллунд лежав без свідомості й Фенгал наказав мені привезти Вас двох.

-- Отже, Бош повернувся, -- сказала я до Хольгрена і він кивнув.

-- Хто такий Бош? – запитав Казанок.

-- Величезний металевий павук, -- відповіла я і в нього округлилися очі.

-- Я гадав, що це він марить.

-- На жаль, ні, -- сказав Хольгрен.

Після цього в Казанка пропало бажання розмовляти, а я не надто хотіла розводитися про те, що відбувалося, в його присутності, тому решта подорожі пройшла в мовчанці. Коли ми приїхали до Фенгала, Казанок заплатив кучеру і відімкнув двері в забігайлівку. Якщо в мене й були якісь сумніви, що справа серйозна, то тепер вони зникли. Фенгал ніколи не закривав двері на замок, за винятком приватних вечірок, які він майже ніколи не проводив.

Казанок провів нас повз порожні столики до комори за кухнею.

Боллунд лежав на імпровізованому ліжку, вкритий старою кінською попоною. Він був непритомним. Він був весь побілілий, губи бліді. Дарувнер сидів на кріслі поряд з ним. Коли він побачив нас,