Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

24

 Розділ 24

— Мамо, ми що тепер будемо жити у цьому будинку? З цим дядьком? — запитала Есмі, коли ми облаштовувалися в гостьовій кімнаті. Її голос звучав тихо, але в ньому чулося щось більше, ніж просто цікавість — нотки невпевненості, можливо, навіть страху.

Я зітхнула, сідаючи на край ліжка. Дем'ян дотримав слова, і наші речі були доставлені сюди. Нарешті я могла покупати доньку, переодягнути її в чисту піжаму та трохи заспокоїти, хоча й самій це було нелегко.

— Певний час нам доведеться тут пожити, люба, — відповіла я, ніжно погладжуючи її по волоссю. — Думаю, тобі сподобається. Тут є сад, великий будинок, і дідусь завжди поряд.

Есмі трохи помовчала, втупившись у підлогу. Її маленькі пальчики нервово крутили край подолу піжами.

— Так... але я б хотіла, щоб і тато був з нами, — нарешті прошепотіла вона. Її слова боляче вразили мене, мов удар ножем.

— Я теж цього дуже хочу, мила, — мій голос затремтів, але я швидко взяла себе в руки, усміхнулася й обійняла доньку міцніше. — Не хвилюйся, я впевнена, що тато скоро приїде. Він забере нас додому.

Есмі підняла на мене очі, в яких блищали сльози, але вона вперто їх не пускала. Вона лише кивнула.

— Добре, мамо. Я зачекаю. Я буду чекати стільки, скільки потрібно.

Я поцілувала її в чоло, відчуваючи, як серце стискається від болю й гордості водночас. Вона була такою маленькою, але вже навчилася ховати свої сльози й триматися.

— А зараз можеш мені приготувати шоколадне молоко? — несподівано запитала вона, вже трохи бадьоріше.

— Звісно, можу, — усміхнулася я, вдячна за цю маленьку втечу в буденність. — Ходімо разом до кухні.

Ми спустилися вниз. На кухні було тихо, і лише слабке світло лампи освітлювало простору кімнату. Поліна розкладала посуд для вечері й схоже не помічала, що на її територію завітали непрохані гості. 

— Поліно, вибач, що турбую, але Есмі хоче шоколадне молоко. Дозволиш приготувати? Вона без нього не зможе заснути, — звернулася я до Поліни, яка була на кухні, зайнята миттям посуду.

Поліна витерла руки рушником і трохи здивовано глянула на мене.

— Та я не проти, але, на жаль, молока в домі немає. Пані Вероніка завжди на дієті, а Дем'ян... ну, ти сама знаєш... — вона багатозначно похитала головою.

— Значить, ти не зможеш приготувати мені шоколадне молоко? — тихо запитала Есмі, її маленьке личко стало сумним, а губи ображено надулися.

— Сонечко, сьогодні ні, але завтра я обіцяю купити молоко й на сніданок приготувати тобі какао. Добре? — я присіла поруч із нею, ніжно обіймаючи за плечі.

Есмі похитала головою, не надто задоволена, але її погляд видавав розуміння.

— Ми зараз у гостях, люба, — пояснила я м’яко. — Тут свої правила, і ми маємо пристосуватися.

Раптом у кухні з’явився Дем’ян. Його несподіваний прихід змусив мене підвестися. Він мовчки глянув на мене, а потім перевів погляд на Есмі.

— Коли я був малим, моєю улюбленою їжею були млинці зі згущеним молоком і какао. І я теж не міг заснути без смачної порції улюбленої їжі, — несподівано сказав він.

Есмі широко відкрила очі й, забувши про свій сум, підняла голову до Дем’яна.

— А я теж люблю згущене молоко. Воно моє улюблене! — щиро вигукнула вона, посміхнувшись йому. І тут сталося щось несподіване: Дем’ян посміхнувся їй у відповідь. Його обличчя, завжди стримане й серйозне, раптом стало теплішим, майже лагідним.

Я відчула, як у грудях стислося. Ця сцена була настільки несподіваною, що я навіть забула, що збиралася сказати.

— Лідо, ти ж не вечеряла? І Есмі хоче свій улюблений напій, — звернувся він до мене.

— Не страшно. Завтра я куплю молоко, — спробувала я заперечити, не бажаючи завдавати зайвих клопотів.

— Це не вирішує проблему зараз, — спокійно, але наполегливо відповів Дем’ян. — Зачекайте мене тут. Я зараз привезу молоко для Есмі. А ви двоє не йдіть з кухні. Повечеряємо разом.

Його слова застали мене зненацька. У моїй голові промайнуло стільки запитань, але я змогла лише кивнути.

Есмі щасливо посміхнулася й обережно потягнула мене за руку.

— Мамо, ти бачила? Він посміхнувся! — прошепотіла вона, коли Дем’ян вийшов із кухні.

Я тихо засміялася й притиснула доньку до себе.

— Так, бачила, люба. І, здається, ти починаєш тут подобатися не лише мені. 

Я глянула на Поліну намагаючись себе обманути. 

Чому він зробив це? Чому не сів вечеряти, а поїхав купити молоко для Есмії? Чому?

 

Я відчувала, як моя шкіра покривається мурашками під важким, майже відчутним поглядом Поліни. Її мовчання було гучніше за будь-які слова. Її очі проникали глибше, ніж я могла дозволити. Здавалося, вони ставили запитання, на які я не мала відповідей. Або не хотіла їх шукати.

Я заплуталася. Поведінка Дем’яна була загадковою, тривожною, майже лякаючою. Усе це було схоже на незрозумілу гру, в якій я була лише пішаком. Але відступати я не могла. Відчуття вдячності й страху сплелися у тугий вузол. Він врятував нас. Захистив, коли здавалося, що надії більше немає. За це я мала б довіряти йому, але кожен його крок змушував мене сумніватися.

– Поліно, приготуй мені чай. Сьогодні я питиму зелений з лимоном та лавандою. – Голос Вероніки прозвучав так, ніби вона проголошувала указ, що не підлягає обговоренню. – Хочеться спокою, а його, очевидно, найближчими днями чекати не варто.

Її погляд був холодним і зверхнім, коли вона перевела очі з мене на Есмі. Вона знала, як зробити так, щоб ти відчув себе ніким.

– Зараз усе буде, пані Вероніко, – відповіла Поліна з нейтральною ввічливістю, але я помітила, як її руки ледь помітно затремтіли, коли вона взяла чайник. Її постать здавалась майже непомітною в цьому просторі, але я знала, що це лише ілюзія. Поліна бачила більше, ніж здавалося. Відчувала більше, ніж дозволяла показати.

– Я пам’ятаю тебе, – раптом промовила Вероніка, її слова різонули тишу. – Ти раніше працювала у нас садівницею.

– Ви все правильно говорите, пані Вероніко, – відповіла я тихо, але твердо. – Тільки моїми господарями були Дем’ян та Еліна.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍