Читати книжки он-лайн » Жіночий роман 👩💕📚 » Тінь у його домі, Ірина Айві

Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

68
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 75
Перейти на сторінку:

Усе це здавалося нереальним. Наче я опинилася в чужій історії, де нічого не мало сенсу. Але найстрашніше було те, що Ярослав, людина, якій я довіряла найбільше, просто зник. Без пояснень, без прощання. Залишив нас напризволяще.

– Мамо... – тихий голос Есмі повернув мене до реальності. Вона дивилася на мене, очі блищали від сліз. – Ми будемо в безпеці?

Я стиснула її руку, намагаючись придати собі хоч трохи впевненості.

– Так, люба. Ми впораємося, – відповіла я, хоча сама не була в цьому впевнена.

– Тату, я піду поговорю з Дем’яном, а ти поговори трохи з Есмі, – сказала я, намагаючись тримати голос спокійним.

Краєм ока я показала батькові, щоб він спробував відволікти Есмі. Їй зараз було потрібне тепло й турбота, щось знайоме й затишне, щоб хоча б на мить забути про те, що сталося. Вона пережила занадто багато для свого віку, і я хотіла зробити все, щоб повернути їй безтурботну посмішку.

Поки я йшла коридором, у моїй голові роєм крутилися думки. Ще до розмови з батьком у мені жевріла надія, що Ярослав от-от приїде й забере нас звідси, але тепер ця ілюзія розвіялася, наче дим. Щось у його вчинках було не так. Я не могла заперечувати очевидне: мій чоловік замішаний у чомусь поганому. Але що саме? Чому він покинув нас у такий момент? Чи він намагався захистити нас, чи просто врятувати себе?

Я підійшла до дверей кабінету Дем’яна, вагаючись лише мить. Підняла руку, щоб постукати, але раптом почула голоси. Я завмерла, не наважуючись увійти.

– Негайно з’ясуй, чому ці люди напали на будинок Горького, – голос Дем’яна був напружений, владний. – Чому вони погрожують мені й вимагають віддати їм Ліду та Есмі?

Від його слів мене ніби ошпарило. Серце застукало так голосно, що, здавалося, його стукіт можна було почути за дверима. Я міцно притиснула руку до грудей, намагаючись упоратися з панікою. Хто ці люди? Чому вони шукають нас?

Другий голос відповів тихо, але впевнено:
– Я постараюся якнайшвидше знайти відповіді на ваші запитання. У нас є кілька зачіпок, але це потребує часу.

Я ледь втрималася на ногах. Повітря стало важким, наче я дихала крізь воду. Вони шукають нас. Мене й Есмі. Але навіщо? Що їм потрібно? Що такого зробив Ярослав, що ми тепер у цьому вирі?

Зібравши всю свою рішучість, я постукала у двері. Голоси всередині одразу стихли, і через кілька секунд я почула спокійний, але владний голос Дем’яна:

– Заходь, Лідо.

Звідки він знає, що саме я прийшла? 

Я неохоче переступила поріг, відчуваючи, як мої ноги стають важкими. Зупинилася посеред кабінету, не знаючи, що сказати чи зробити. У повітрі відчувалася напруга, яку я ніяк не могла розвіяти.

– Сідай, – Дем’ян жестом показав на крісло, а сам попрощався з чоловіком, який стояв поряд, коротко наказавши йому посилити охорону маєтку.

Я розуміла, що це через нас. Почуття провини миттєво затопило мене, і я опустила очі, щоб уникнути його погляду.

– Це через нас у вас виник зайвий клопіт, – почала я, голос звучав тремтливо. – Я просто не знаю, що робити. Але обіцяю, як тільки зв’яжуся з Ярославом, ми одразу поїдемо.

Дем’ян мовчки спостерігав за мною. Він не сів у своє крісло, як я очікувала, а залишився стояти, ніби підкреслюючи, що ця розмова для нього не просто формальність.

– Перестань накручувати себе, – сказав він, і його голос став трохи м’якшим. – Тут ти в безпеці. Але скажи, Лідо, ти маєш хоч якісь припущення? Знаєш, що їм потрібно від тебе?

Я похитала головою.

– Я нічого не знаю. Ніколи не втручалася у справи Ярослава. Я займалася Есмі, садом… це все.

Дем’ян уважно дивився на мене, а потім запропонував:

– Можливо, попросити Поліну приготувати тобі чай з травами? Ти виглядаєш виснаженою.

– Ні, дякую. Нічого не треба, – поспішила відповісти я, знову почуваючись незручно. – Але я хочу подякувати вам. Тато розповів, чому ви приїхали до нас. Якби не ви…

– Лідо, перестань дякувати, – перебив він мене. – Зараз головне – зрозуміти, що їм від тебе потрібно. Поки все не з’ясується, ти й Есмі залишаєтеся тут. Це не обговорюється.

– Це дуже благородно з вашого боку, але я не можу погодитися…

– Лідо, – його голос став суворішим. – Я розумію, що ти не рада мене бачити, але ти повинна усвідомити: за воротами цього будинку тебе чекають люди, які готові на все. Ти не маєш права ризикувати життям своєї доньки.

Я мовчки кивнула, здавшись під його наполегливістю.

– Добре, ми залишимося в кімнаті батька.

– Ні, – різко відповів він. – Та частина будинку не має відеоспостереження. Це небезпечно. У будинку вистачить місця для всіх.

– Але ваша… Вероніка цього не схвалить, – тихо зауважила я, згадуючи її погляд.

– Тобі не потрібно про це думати, – коротко відрізав Дем’ян. – Ви мої гості, і це головне.

Я хотіла заперечити, але розуміла, що сперечатися з ним безглуздо.

– Тоді я допомагатиму батькові в саду, як колись. Не хочу відчувати себе тягарем.

Дем’ян ледь помітно всміхнувся, але ця усмішка була скоріше сумною.

– Я знаю, що ти ведеш блог про садівництво. Займайся улюбленою справою. А про мій сад не турбуйся – тут є кому подбати про нього. Іди до доньки. Ваша кімната вже готова.

– Мені потрібно повернутися додому. У нас немає одягу, нічого з речей…

– Не турбуйся. До вечора все необхідне буде у вашій кімнаті. Я подбаю про те, щоб перевезти ваші речі.

Я зітхнула, знову відчуваючи тягар провини.

– Дякую вам, Дем’яне.

– Немає за що, Лідо. Колись ти була готовою зробити для мене набагато більше. Тепер у мене є нагода подякувати тобі.

Його слова залишили мене без відповіді. Я лише кивнула й вийшла з кабінету, відчуваючи, як спогади, які я намагалася забути, повертаються, нагадуючи про той час, коли все було інакше.

 

 

1 ... 47 48 49 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тінь у його домі, Ірина Айві», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тінь у його домі, Ірина Айві"