Читати книгу - "Як зруйнувати Америку за три прості кроки, Бенджамін Аарон Шапіро"

своїй інавгурації в алабамському Бірмінгемі він пояснив це так: зв’язки, що тримають купи американців, розпалися, і «між нами виникли суперечності, які неминуче мусять привести й приведуть до розділення». Віра в те, що американців з’єднують дуже слабкі зв’язки, легко дала переконання в тому, що їх слід розірвати. Дейвіс формально став сецесіоністом.

Філософія, на яку спирався сецесіонізм, ніколи не помирала. Вона лише поширюється й розпалює свої вогнища деінде. Нині дезінтеграціоністи заявляють, як раніше це робили Дейвіс і Калгун, що Америка була заснована на аргументі сили, а не на фундаментальному принципі. Іронія в тому, що дезінтеграціоністи виголошують такі заяви на ґрунті захисту тих самих меншин, проти яких були націлені Дейвіс і Калгун. Однак головна думка — про те, що вся американська система являє собою ієрархію влади, а не систему, засновану на принципах, застосованих однаково до всіх, — вперто зображає сецесіоністський погляд на американську історію. На думку дезінтеграціоністів, Америка — корумпована, оманлива вихватка, яка обіцяє свободу, а на ділі гарантує тиранію. Американська система, на цей погляд, не заступила собою гоббсівську «війну всіх проти всіх» — вона просто скерувала сили цієї війни в систему домінування білих американців, чоловіків-американців, гетеросексуальних американців. Усі високоінтелектуальні розмови про невідчужувані права і делегування повноважень фальшиві, як театр кабукі. Справжня історія Америки є оповіддю про те, як сильні гноблять слабких — удома й за кордоном.

Якщо таке припущення правдиве, то Америка — взагалі не нація. Натомість вона — агломерація суперечливих інтересів, які обставини й доля вимушено звели разом, але вони приречені на нескінченну боротьбу — або на розлучення. Америка — це оповідь про експлуатацію і жадібність, патріархальність і жорстокість, ієрархію і маніпуляцію. Декларація незалежності — просто брехня, а не якась там невиконана обіцянка. Конституція — узаконення рабства і брутальності, а не заслін від тиранії. Історія Америки — нескінченний роман жахів, перемежованих короткими просвітленнями, після яких країна знову занурюється в той бактеріальний бульйон, з якого постала. Прогрес відбувається всупереч американській натурі, а не завдяки їй; злидні, нерівність і фіаско — природні наслідки американізму.

Дезінтеграціоністська історія лежить на трьох фундаментальних засадах: перша — Америка народжена в гріху, друга — Америка завжди була мозаїкою окремих фракцій і владних ієрархій, третя — роль Америки у світі завжди тягнула за собою злидні, загибель, нерівність і несправедливість.

Як ми вже встигли побачити, це не так. Америка унікальна: її філософія, культура й історія направду надзвичайні. Але метою дезінтеграціонізму є розірвати зв’язки нації, а не зміцнити їх. Щоб зрозуміти дезінтеграціоністський погляд на історію, варто почати з найпростішої передумови: для дезінтеграціоністів метою вивчення історії є не усвідомлення природи Америки або її розвитку в часі. Натомість, це спроба знайти ґрунт для аргументів про те, що сучасні проблеми є лише пізніми проявами глибоко вкорінених невиліковних недугів американської фільсофії та культури, самого серця Америки. Історія — зброя, а не зв’язок. Вона — не клей, а кислота. Така думка неминуче веде до дезінтеграції. Зрештою, якщо історія є постійним джерелом розбрату; якщо історія не тільки розділяє, а ще й відкидає нас назад; якщо історія є розірваною артерією, з якої юшить кров, заливаючи сучасність, то єдине лікування цього — ампутація.

Становлення дезінтеграціоністської історії зображає бінарне мислення — те, що часто зринає в наших політичних дебатах. Замість критикувати історичну науку, яка вряди-годи справді дещо однобоко та ура-патріотично намагалася заретушувати потворні вади минулого Америки, дезінтеграціоністи називають невиправною саму Америку. Америка може бути або хорошою, або поганою — кажуть дезінтеграціоністи. І якщо вона не здатна бути хорошою — значить, вона погана. Такий похмурий і неточний погляд на Сполучені Штати переважає в останні роки. Це відбувається через загальне поширення дезінтеграціоністської філософії та культури, які в один голос заявляють, що індивідууми в Америці не відповідальні за свої успіхи або фіаско. Позаяк Америка є, за всіма наявними параметрами, неймовірно толерантною і відкритою, дедалі важче знаходити в ній приклади реального гноблення. Коли попит на такі приклади перевищує пропозицію, дезінтеграціоністи починають глибокі розкопки американської історії в пошуках гноблення, заявляючи потім, що сучасні біди є частиною історичної несправедливості. Іноді, до певної міри, це так і є. Проте ці натужні спроби прив’язати нинішні, досі актуальні вади до подій минулих століть не надто переконливі для тих, хто воліє розв’язувати проблеми, а не примножувати їх.

Та на жаль, як уже було сказано, для дезінтеграціоністського наративу гноблення існує широченний ринок. Вельми складно боротися з міазмами «інституційної» або «історичної» дискримінації, що нині витають у повітрі — звісно, це набагато складніше, ніж боротися з реальними випадками дискримінації у сучасному житті, що постійно засуджуються доброчесними людьми з усіх частин політичного спектра. Якщо ви волієте стверджувати, ніби для досягнення кінцевої мети потрібні системні зміни, то найуспішнішою стратегією буде обвинувачувати саму систему. А якщо ви не можете обвинуватити сучасну систему, просто назвіть її породженням системи минулого.

До того ж це можна обернути й навспак. Так, дезінтеграціоністи звично перекладають вину за теперішнє на минуле. Але не менш затято вони чавлять тих, хто не погоджується з нинішньою політикою, асоціюючи їх із лиходіями минувшини. Коли ж американську історію змалювати такими чорними фарбами, дуже легко влаштувати, так би мовити, інтелектуальну гру із прив’язування всіх не симпатичних вам політичних поглядів до негативних явищ минулого. Прихильність консерваторів до суспільної дискусії, а не до культури скасування стає просто новітнім проявом неоконфедератства; незгода з посиленням контролю за продажем і використанням зброї уподібнюється до опору спробам обмежити работоргівлю в XIX столітті. Майже кожна ревізіоністська історична праця стає приводом висловитися проти сучасних політичних опонентів.

Як виявляється, американці не люблять, коли їх порівнюють із найгіршими людьми в історії Америки. І навряд чи захочуть ділити країну з тими, хто регулярно вдається до таких порівнянь.

Становлення дезінтеграціоністської історії

Дезінтеграціоністська історія бере свій початок від утвердження американського прогресивізму. У спробі переписати суспільну угоду між американською владою і народом прогресивісти потребували переробити заднім числом філософію батьків-засновників. У цьому вони покладалися на історизм — вчення, яке стверджує, що всі інститути та ідеї є продуктами часу, отже, їх легко можна замінити іншими. Історизм іде безпосередньо всупереч ідеї одвічних, незмінних і невідчужуваних природних прав, тому це міцне підґрунтя для ревізії історії заснування американської держави. Так, Вудро Вільсон, відданий прибічник історизму, стверджував, що Декларація незалежності «прямо залишає на розсуд кожного покоління людей те, чого вони бажають від свого життя, як вони воліють бачити форму й завдання своєї