Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–Ні, донечко, це – ліхтар.

–Ліхтар?– захоплено повторила вона, продовжуючи спостерігати за ним.

–Ходімо, малеча.– всміхнувся тато, взявши її за руку. Навіть коли тато вів її геть, вона продовжувала озиратись на ліхтар, ніби він був чарівним.

Скарлет розплющила очі і рушила далі. Тепер це була дівчинка років п’яти з коротким волоссям на кілька тонів світлішим, ніж у Скарлет зараз. Вона знову прислухалась і заплющила очі.

Ліхтарі миготіли десь попереду. То підіймаючись, то опускаючись. Рухалась вона чомусь не до них, а в зворотному напрямку. Скарлет відчувала невагомість. Очі заплющувались, вона відчувала під підборіддям щось тверде і вологе.

–Вона спить?- спитав жіночий голос, такий знайомий і рідний, схожий на її власний.

–Так, ще й добряче. В мене все плече заслинене. –з ніжністю напівшепотом промовив інший, чоловічий. Такий далекий, майже забутий.

Вона розплющила очі, помітивши, що батько несе її, поклавши її голову собі на плече.

–О, привіт. Сама підеш, чи віднести?

–Тату? Як ти можеш тут бути?

Її голос належав їй, а не п’ятирічній дівчинці, що сиділа на руках у батька і викликала стурбований погляд матері.

–Я не… відпусти мене.

Вона пам’ятала це. В те літо, вони втрьох їздили на відпочинок у Санта-Моніку, їй було п’ять, вона спала зірочкою на широкому готельному ліжку, їла досхочу солодкої вати, щовечора вони ходили фотографуватись, бо батько був фотографом і вмів поставити кадр, а коли Скарлет нудилась, вони ходили в цирк чи зоопарк і батько садив її собі на плечі.

Варто було батькові поставити її на землю – Скарлет дременула. Вона бігла з усієї сили і взагалі не відчувала землі під ногами. Куди вона бігла? Нащо? Розплющивши очі, вона заклякла.

–Летті…

І Скарлет знову побігла. Вона перебігла весь подіум, опинившись на скелі, довкола було саме лише урвище. Голос наздогнав її на каменях і вона, спіткнувшись, смикнулась назад, втративши рівновагу і мало не впала. Руки і ноги затремтіли, передчуваючи падіння. В останню мить її тіло, щось притягло, руки і ноги сіпнулись за інерцією, як у ляльки. Хтось втримав її. Кімната різко перебудувалась. Тепер вона була білою зі скляними стінками, що зонували кімнату на чотири сектори. На стелі були неонові лампи, що занурювали кімнату у фіолетові, пурпурові, салатові та сині кольори. Скарлет вхопилась за руку, що тримала її і вирівнялась.

–Привіт.– всміхнувся Адам.

–Хмаринко? – зраділа вона.– Ти що тут робиш?

–Тебе шукаю.– знизав плечима він.–Ти в нормі?

–Я…

–Летті…–почувся хриплий чоловічий голос.

Губи Скарлет затремтіли, очі застигли, ніби стали скляними.

–Тікай. – сказала вона до Адама.

–Що?

–Біжимо, негайно!

І вони побігли, побігли щодуху, а кімната лише розширювалась, ніби була нескінченною. Коли голос припинив являтись, Скарлет насилу спинилась і сіла на підлогу. Вони обоє намагались відхекатись.

–Хто це був?

Вона мовчала.

–Скарлет?

Знову тиша. Адам підповз до Скарлет, поклавши руку їй на плече.

–Ти можеш мені сказати.–запевнив її він.

–Можу.–погодилась вона, а тоді підняла на нього очі.–Але не буду.

–Он ви де!– всміхнувся Патрик.

–Привіт.– всміхнулась Скарлет.– Я рада тебе бачити.

–О…–знітився Патрик.–Неочікувано. Водички?– простягнув пляшку він.

Скарлет взяла її і відкрутила кришку.

–Чудово. –зітхнув Адам.– Я рятую її від стадії млинця після падіння зі скелі, а рада бачити вона Патрика.

Скарлет ледь втримала воду в роті, коли почала сміятись. Вона передала пляшку Адаму.

–Дякую.– сказала вона йому.– Просто в цьому пеклі я рада бачити вас всіх. Навіть Харта, хоч він і вилупок.

–Летті…

Патрик і Адам обернулись, Скарлет знову заклякла.

–Не тікай від нього.– застеріг Патрик, уважно поглянувши в її очі.

–Я не можу. Це занадто.

Патрик присів поруч.

–Я знаю.– кивнув він.– Але ким би він не був це – форма твого болю, це частина тебе. Чим довше ти тікаєш, тим сильніший він.

–Але чому?

–Тому, що біль не зникає, якщо його не відчувати. Він просто стає на паузу.–Адам зустрівся поглядом з Патриком.– Зустрінься з ним. Ми будемо поруч, якщо тобі потрібно.

–Нащо це вам?

–Бо ми вже зустрілись зі своїми.– відповів Адам.–Ми розуміємо тебе.

Скарлет поглянула на нього і зітхнула.

–Ким я стану, якщо дозволю це?

–Наш біль формує нас, Скарлет, але не визначає.– відповів Патрик.–Ти лишишся собою, просто болітиме трохи менше.