Читати книгу - "Спустошення"

моїх думок, і вони розлітаються, наче збиті ударною хвилею, що прокочується ландшафтом мого розуму.

— Що, пре? — засміялася моя супутниця. Вона вже покурила, тепер сидить на протилежному крилі автомобіля, із розкритими губами. Я відчув, що перебуваю в небезпечній близькості від чужого розуму, і мої таємниці стають помітними так само, як і її.

— Як тебе звати? — поцікавився я.

Наді мною — небо літа, шабашить сонце, плюс тридцять чотири у затінку, і дощові хмари збираються над Правим берегом, величні пломбірні башти виростають над Лаврою. Бачу високі бані церков над Дніпром. І Дніпро шепоче мені своїми брижами по воді, і повітря гаряче, як у склодувному цеху, в якому роблять маленькі скляні кораблики і ще менших скляних людей, запускаючи їх по течії, цілими пригорщами розсипаючи їх уздовж берегів. Гаряче повітря випалює усіляку думку про те, що настануть холоди.

— Євгенія.

— Що? — не зразу втямив я.

— Євгенія Смирна. Можна просто Смирна.

— Мене звати Федір.

Вона закинула голову вгору, показуючи до неба зуби — не то у вишкірі, не то у страждальницькій усмішці, достоту Мадонна Навахо з картин пастора Джуліані.

— Ти схожа на індіанку, — поділився я. — Чи на бразилійку.

— Попою хіба що, — засміялася вона.

— Шкода, що все так швидкоплинно в цьому житті, — сказав я. — Ти у своєму житті, я у своєму. Може, ми просто не здогадуємося, що наші друзі ходять десь поруч.

— У тебе немає друзів?

— Є, чому ж немає. Дуже багато. Просто іноді, знаєш, таке відчуття виникає, що ти геть сам залишився. І поруч немає нікого. Бракує порозуміння. От ми зустрілися — я навіть не знаю, як тебе звати...

— Смирна, — нагадала вона.

— ...а в мене таке відчуття, що ми знаємо одне одного все життя. Слухай... дякую, що ти мене запросила сюди. Ти мене вирвала з тяжких думок. Не знаю, чим це все закінчилося б.

— У тебе щось трапилося? — поцікавилася вона, поправляючи кілька волосин, що, занесені вітром, залазили їй до рота.

— Не знаю. У мене закінчилося старе життя. А з чого починати нове, не уявляю.

— Поїдь кудись, — порадила вона. — Я завжди кудись їду в таких випадках.

Сидіти на капоті автомобіля з цією грубуватою, миловидною мамбо, з якою вони зустрілися на кілька хвилин, щоб ніколи більше не перетнутися, курити сигарети і відчувати, як краплини поту стікають по спині під футболкою — що могло бути кращим подарунком у цей День народження? Миттєве порозуміння двох бульбашок повітря у круговерті потоку життя.

— Мені вже час, — Смирна докурила і подивилася на мене, примруживши око.

— Тебе підкинути?

— Можеш. До входу в Ботсад, — попросила вона.

Я підвіз її до входу в Ботсад, відчуваючи, що ця побіжна зустріч допомогла мені зібратися з силами після розмови з Лулу. Хвиля вдячності захлинула мене.

— Ми ще зустрінемося якось? — спитав раптом я, коли вона вже виходила з машини.

— Не знаю. У житті всяке буває. — Смирна обдарувала мене багатообіцяючою усмішкою, на яку здатні лише ті випадкові знайомці, які більше ніколи не трапляться нам знову, і закрила за собою двері.

— Дякую, що підвіз! — прокричала вона з-за скла, помахала обидвома руками і швидко, поки я ще не встиг кинутися за нею і записати її номер телефону, побігла до сходів у парк. На хвилю мене охопив жаль, що нам не судилося бути разом, проте на зміну йому прийшла глибша, мудріша хвиля. Можливо, все справжнє якраз і має бути минущим і безповоротним. Моно-но аваре, сумна чарівність речей.

* * *

І от, Федоре, ти заводиш авто і їдеш, нарешті, до себе на Кловську. Там прохолодно, темно, там душ і свіжий одяг. Ти озброюєшся запальничкою і попільничкою і сідаєш переглянути останні новини, однак швидко втомившись, просто лягаєш, розморений спекою, і повертаєшся до своїх думок.

«Поїдь кудись». Мабуть, це дійсно хороша порада — я вже почуваюся достатньо відчайдушним і доведеним до краю, аби з’їздити на Зону. Я беріг тебе, Зоно, беріг цю віру в тебе, не наважувався, не зближався — та зараз я, здається, маю до тебе прохання. Якщо моє інтерв’ю сьогодні справді було останнім, якщо я справді хочу це все залишити в минулому, якщо я справді хочу серйозних, чесних змін — будь ласка, прийми мене.

Я вірю в тебе, Зоно. Я так довго відкладав цей похід, бо не почувався готовим — а раптом ти справді даси не те, що я попрошу, а, як у «Сталкері», те, що справді криється в глибині мого серця? Проте зараз я іншого і не хочу. Я вже достатньо відчайдушний, щоби наважитись і зазирнути, що там.

Він планував заїхати до Тоні й Вадіка — Тоню навряд чи вдасться витягти на Бучак, а от Вадік такі затії дуже любив. Взяти намет, спальники, казанок, запастися як слід травою. Зависнути на кілька днів у повній самотності, серед сосен і піску, заглиблюючись у себе, сподіваючись допірнути до дна серця й підняти звідти те, що там справді є. Вирушити вже буквально завтра-післязавтра, поки ще живий цей нерв, поки ще є розуміння, навіщо це все. Поки навколо ще мертвий сезон, і він нікому не потрібен.

Ландоші були його єдиними друзями, окрім Глаші, на яких геть не вплинула його раптова слава й успіх. Навіть більше, в безпросвітні проміжки часу, поки тривало його розлучення з Інессою, Вадік і Тоня стали його підтримкою. У той важкий період, два роки тому, вони буквально прийняли його в свою родину — разом вечеряли, разом виходили у кіно, разом курили траву і разом обговорювали, як вони житимуть у цьому світі після 2012-го року, коли, безумовно, має відбутися великий перехід в еру свободи і любові, та якому передуватимуть важкі години війн, епідемій, голоду і мародерства.

Ми розлучилися з Інессою два роки тому. Це був ранній шлюб, у всіх відношеннях необдуманий. Ми обидвоє були гарячими і молодими, і, якби це не було так боляче, напевне ми протрималися б іще довше — адже, кажуть, в середньому гормональний шлюб триває сім років, тоді як ми вистояли всього два.

Моя дружина була з інтелігентів. Закінчувала філфак, іноземну філологію, три європейські мови у вільному користуванні. Спершу — редактор в одному ґламурному журналі про архітектуру, потім — редактор на авторитетному новинному сайті. Досі мене гріє наше фото з середини двотисячних — ми шкваримо танґо на якомусь світському балі, я вдягнувся під пірата з підстреленим оком, вона