Читати книгу - "Спустошення"

перевдяглася на Хлопчика-мізинчика. Вечірки і карнавали, гості допізна й авантюрні поїздки в Європу — ми жили так, щоб усе було красиво. Ми ґонорово, з блакитним лімузином у ванільно-кремових весільних костюмах, відкривали нові сторінки наших паспортів у Палаці вінчань, а вже за тиждень у мене виникло відчуття, що маю якийсь час пожити сам, і я в екстреному порядку поїхав на три тижні до Амстердама, поки не відчув, що мої нервові рецептори у безпеці, а фоновий рівень канабінолів задовільно високий.

Ну і так далі. Ми швидко почали розбігатися в різні боки. І справа навіть не в спільності інтересів і цілей, справа в можливості свободи й у наявності кисню. Короткий момент асфіксії в наручниках — публіка з замиранням серця стежить, як черговий коперфілд намагається вилізти зі щільно зачиненої скляної скрині, наповненої водою — і ось, браво! Браво! У паспорті — штамп про розлучення, коротко і болюче, зате знову дихаєш вільно, ти живий, чорт забирай, — ти стоїш тріумфуюче перед глядачами в промоклій батистовій сорочці зі сліпучою усмішкою на устах, і всі аплодують тобі, свято вірячи в те, що вони стали свідками чуда.

Гортаючи сторінки в соцмережах, зауважив, що йому написала приятелька Глаша. Глаша мешкала у Москві, вони товаришували вже кілька років, і їхній зв’язок мав виключно інтелектуальний характер. Глаша писала уривками, телеграфним стилем. Москву заволокло димовою завісою, спричиненою пожежами у підмосковних лісах. У місті розпочалася паніка. У парках вмирали птахи і дрібні тварини, люди — хто міг — виїжджав із зони задимлення. Рятуючись від їдкого смогу, люди розкупили всі марлеві пов’язки в аптеках. У Москві скасовані на невизначений час всі авіарейси. Глаша теж була наляканою. Притискаючи (наскільки він міг уявити Глашу) до грудей кота, вона запитувала, чи Федір би не надав їй статус біженки на території його квартири.

Глаша, відколи я розлучився, кілька разів зупинялася в мене, будучи в Києві у справах. Я написав Глаші, щоб приїжджала першим же поїздом і що я готовий зустріти її хоч би й завтра вранці. Наш роман, якому ніколи не судилось відбутися і який тягнувся вже, негласно і безнадійно, два роки, отримував ще один примарний шанс — принаймні, я зрадів від думки, що у квартирі з’явиться ще хтось. Я починав відчувати брак жіночого тепла й спілкування, тож розмова зі Смирною тільки розпалила мене.

Грозові хмари відійшли, не розродившись зливою. Вечір, сонячний і задушливий, приніс іще більше втоми. Місто дихало жаром. Він усе ж таки прийняв пропозицію Лулу, і нарікаючи сам на себе, знову поперся в центр. Йому й самому було складно сказати, навіщо він проміняв вечір із суші і японськими кіномонстрами на цей концерт. Вирішивши поїхати до Зони, від відчув, як тягар світобудови на хвильку зняли з його плечей, і йому знову захотілося жити.

Стоячи у тіні й намагаючись не потрапляти на очі знайомим — їх перед початком вечірки зібралося тут достатньо, усіляких богемних краль-журналісток, критиків і митців, що полюбляли фуршети — Федір спостерігав, як до входу в концерт-хол під’їхав білий лімузин, а з нього вийшов Дмитро Карманов, власник холдингу, який займався справами Лулу. А Лулу міг би стати мені другом, — подумав він раптом. — Таке дивовижне потрапляння в інтересах. У світовідчутті. Лулу, казали, був трохи зміненої орієнтації, та мене мало турбували його орієнтири. Дивно лише, що мені зараз тридцять чотири, а йому всього двадцять п’ять. Можливо, річ у тому, що час не жаліє нікого, і рано чи пізно всі ці прокляті питання так чи інакше постануть перед тобою — тут питання лише чесності з собою.

Йому було трохи навіть шкода Лулу. Він здався йому закритим, недовірливим. Такий навряд чи впустить когось усередину. Дивовижна співналаштованість їхніх думок дала йому змогу здогадатися, що зараз Лулу потребував точно такої ж допомоги, як і він. І з деякої солідарності до ще однієї душі, в якої розгорається внутрішній вогонь великих запитань, він захотів подивитися, як Лулу справляється з музикою. Чи відображатиме вона його розпач так само, як Федорова журналістська діяльність була ієрогліфом його безнадії? Така собі зустріч майстра фехтування і майстра чайної церемонії.

Слідом за Кармановим з лімузина вийшов Лулу Октяб­рьов, і тут, несподівано, я виявляю себе оточеним прихіпованими школярками. Коли Лулу з’являється з лімузина, ­дів­чатка заходяться шаленим вереском, і мені з несподіванки хочеться впасти на підлогу і притиснути руки до голови, як на уроках воєнки під час вдаваної повітряної атаки.

— О, ти прийшов? — Лулу зауважив Федора і дав знак охоронцям пропустити його. — Дайте йому пройти, це до мене. Радий тебе бачити.

— Ти знаєш, я також. Хвилюєшся?

— Усі хвилюються, — відповів Лулу, коли вони зайшли в гримерку. — Падай на диван.

— Ніколи не був у гримерці перед концертом, — сказав Федір і впав на диван, послухавшись поради Лулу.

— Знаєш, напевне, це мій останній концерт. Не хочу надалі виступати. Набридло. Іноді мені хочеться, як ти сказав сьогодні, просто вийти у вікно, щоб не бачити всього цього.

— Розумію, — озвався Федір. — Я теж сьогодні брав своє останнє інтерв’ю.

— Останнє інтерв’ю? Чувак, тобі не можна зупинятися! У тебе це класно виходить.

— Знаю. Та все одно це було останнє моє інтерв’ю.

— Поважаю, — сказав Лулу. — Слухай. Саме хотів попросити тебе. Чисто для мене. Я хотів познайомити тебе з Кармановим. Це мій спонсор. От із ким потрібно зробити останнє інтерв’ю. Він трошки з нахилами в педерастію, правда. Любить молоденьких хлопчиків. Але він цікавий. Вони там зараз із партнерами сидять на горі, кокс ню­хають, поки вони ще не сильно обдовбалися, варто з ним познайомитися. Думаю, це може бути дуже цікаве інтерв’ю, ти завжди знаєш, як розговорити людину. Нехай це буде постскриптум до твоєї кар’єри. Він просто космос. Повір, це буде реально щось для історії.

— Здається, я, як і ти, вже не вірю в історію, — Федір відкинув голову на диван і заплющив очі. Де я, що я роблю? Я в гримерці якогось підліткового емо-ідола. Ми тремо з ним, як старі друзяки. І всі ці наші розмови не мають жодного значення. — Гаразд, старий. Тільки тому, що повірив тобі сьогодні. Ти мене зможеш якось проштовхнути до них?

— Докуримо і підемо.

— Це все немає значення, — сказав Федір. — Чорт. Усе це. Немає жодного значення.

— Тру.

— У мене відчуття, що ми знаємо один одного цілу вічність.

— У мене теж, — посміхнувся Лулу. — Треба йти. Мені скоро на сцену.

Лулу повів Федора назад