Читати книгу - "Втрачене серце духа, Олександра Метафор"

Розділ 2. Ася

Ласкаве сонце полоскотало мене за щоки, і я розплющила очі, готова зустріти ще один вересневий день в оточенні духів. Сім’ї не маю, так бодай робота є в радість. Швидко натиснувши наманікюреними нігтями 666 на телефоні, я увімкнула улюблену пісню.

Рухаючи в такт стегнами, я побігла до ванни, де на мене чекала вулканічна пемза й настоянка на листі м’яти. Ноги самі танцювали, поки я мугикала мелодію. Не дивитися в дзеркало було складно — там уже зібралися духи, які очікують на аудієнцію зі мною.

А мені не до вас, товариші! Спочатку сніданок і кава. А потім будемо обговорювати причини вашої затримки в нашому тлінному світі.

Швидко зачинивши за собою двері у ванну, я майже врізалася у свого котячого фамільяра, погладила нахабну по голові і вирушила по заслужену порцію кави. І не простої кави! Попрошу! Це та сама пора, коли кожна відьма, яка себе поважає, дістає гарбуз і готує найстрашніші зілля із ним.

А я не відьма, я прекрасний і чарівний, найскромніший у світі, навіть сказала б, медіум, тому гарбуз у мене слугує чудовим доповненням до ранкового напою.

На плиті стояв відвар бузини, випромінюючи м’який солодкуватий аромат по всій квартирі. За всіма магічними законами я перемішала його три рази вправо і три рази вліво, перевірила, чи не дістає сонячне світло до каструлі, і задоволена пішла до робочого кабінету, що слугував також вітальнею.

— Жук, запускай відвідувачів, — гукнула я, коли остання крапля кави торкнулася мого горла.

Чорна зеленоока кішка з дуже незвичним ім’ям Жук підвела свій рожевий носик і подивилася на мене так, наче говорила голосом гопника: «Чуєш, ти шо, годівничку поплутала? За муркотіння відповіси». Вона терпіти не могла, коли я скорочувала її ім’я від Жізельдіна Ультіріч Кройпциг до трьох букв. Жук. І поводиться іноді, ну як справжня с… жучка. Загалом, ім’я їй підходило до не можна ідеально.

Пообурювавшись для вигляду хвилину-другу, Жук махнула хвостом, і в кімнату пройшов один із вигляду нещасний дух. Він був схожий на дідуся років 70 з довжелезною бородою до підлоги, бровами не набагато коротшими й майже повністю закритими очима.

— Чим можу допомогти, дідусю? — із теплотою в голосі запитала я.

Адже з духами найголовніше що? Забезпечити їм комфорт! Показати їм, що медіум — не ворог, і цілком собі здатний допомогти в такій незручній ситуації. Ну помер, з ким не буває. Можна завершити всі свої справи на землі й потім свиснути у свій потойбічний світ. А що вже там будуть робити з ним — не моя справа, і знати мені не належить.

Свого часу всі ми це дізнаємося.

Дідусь продовжував висіти на місці. Його ноги, як і належить духам, розчинялися в повітрі, створюючи ілюзію привида. При цьому дідусь за старою звичкою шукав свою паличку, на яку можна було б спиратися. Здавалося, що ось-ось він упаде, якщо йому не допомогти стояти.

Чи могла я встати й допомогти йому? Підтримати і провести до дивана? Могла. Деякі медіуми можуть торкатися духів, але це створює цілий калейдоскоп проблем. Записуємо: астральний зв’язок, прив’язка духа до цього світу, важко відчепитися найближчі років так сто. А емоційний шлейф так і зовсім огидний. Цей дух буде тягатися за вами, набридати і просити погладити, можливо навіть обійняти або поділитися крихтою своєї життєвої енергії. Загалом, абсолютно неприємне видовище й небажаний досвід, не рекомендую. Дві зірки з п’яти!

Дідусь усе ще мовчазно стояв, переминаючись з одного боку в інший, що я все ж вирішила подати голос:

— Мене Асею звуть, скорочене від Агнеса-Артеміда. Безглузде ім’я, я знаю, фамільна звичка, так би мовити! Медіуми взагалі дивний народ, чесно кажучи.

Але дідусь далі мовчав. А я вже дещо втомилася усміхатися.

— Що вас тримає в цьому світі? — я перейшла до справи.

— Хмпф… — промовив щось нерозбірливе дух.

— Що?

— Хххффшшшшш… — знову пробурмотів дідусь.

Моя посмішка дедалі більше скидалася на нервову. Й око почало сіпатися.

— Не впевнена, що…

— ХОЧУ КРАСУНЮ! — опучивши очі, прокричав цей дід, а я відчула гостре бажання виштовхати його туди, звідки прийшов, пердун старий. Або одягнутися більше, заховати свої шортики й майку. Давно зі збоченцями не працювала, відвикла.

Майже не розриваючи зорового контакту з дідусем, я схопила телефон і знайшла першу-ліпшу фотографію суперзірки.

— Така підійде? — запитала я, тицьнувши екраном у духа.

Дідусь уважно придивився до сліпучої блондинки, яка танцює в непристойно короткій сукні якусь кавову пісню.

— Ще, — облизнувшись пробурмотів дух, і я знайшла повне відео з виступу співачки.

Задоволений таким результатом дідусь узяв до рук телефон і дуже уважно дивився, як звивалася співачка на сцені. На негнучких ногах дідусь сів на диван, поглинений переглядом ролика. Совість усередині мене осудливо похитала головою. Це ж було його останнє бажання. Могла б йому й живу дівчину привести, показати.

Але ні. Співчуття покинуло мене одразу, тільки-но погляд дідуся з екрана телефону перекинувся на моє стегно. За секунду мене вже не було в кімнаті. Одягнутися! І закутатися більше!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍