Читати книгу - "Забута, Галіція Мідвест"

Розділ 3. Згаслі зорі Зоряни.

— Зоряно, я тебе поважаю і ціную, як подругу, але ти якось занадто поглинута цією війною, — Олег якомога швидше хотів закінчити їхні стосунки, які вже стали для нього тягарем.  
Він памʼятав свою колишню кохану веселою, безтурботною, жартівливою. І від цієї легкості її грайливої натури зовсім нічого не залишилося, окрім порожнечі, яку заполонив нескінченний сум і палюча ненависть до тих, хто продовжував плюндрувати її Батьківщину, вбиваючи друзів та знайомих. А Олег мав витончену та ніжну натуру, яку все більше дратувала набута жорсткість Зоряни.  
Зоряна мовчала, втупившись поглядом у чашку з холодною кавою. Вона вдивлялася у віддзеркалення своїх стомлених очей на чорній, тремтячій поверхні.  
— Якщо тобі немає, що мені сказати, то я, мабуть, піду, — Олег рвучко підвівся і, діставши з шкіряного гаманця пʼятсот гривень, залишив їх на столику. Він нерішуче наблизився до молодої жінки з наміром її обійняти, але вся її постава промовляла про небажання фізичного контакту з незнайомцем, який ще вранці був її коханцем і другом. Олег ще трохи потупцяв біля столика і, нерозбірливо буркнувши боягузливе «пробач», поспіхом вийшов з кафе. Плечі жінки здригнулися, і вона закрила обличчя обома руками.  
— Дякую вам за захист України, — почула Зоряна дитячий голос біля себе. Забравши руки з обличчя, вона побачила кучеряву дівчинку років шести-семи, Дівчинка стояла біля її столика, спираючись на стільницю обома руками. Зоряна посміхнулася їй, запитавши:  
— Привіт, як тебе звати?  
— Мотря, — серйозно відповіла мала, намагаючись підтягнутися догори на руках. 
— Дуже красиве імʼя. Тобі личить, — тепло усміхнулася Зоряна, намагаючись непомітно витерти сльози.  
— Ви плачете через війну? — серйозно спитала Мотря.  
— Ні, сонечко, мені щось потрапило у око, — знічено відповіла Зоряна, торкаючись ока рукою.  
— Мама теж так каже, коли згадує про тата, — по-дорослому зітхнула мала Мотря.  
Зоряна хотіла розповісти дівчинці про свою Мотрю, але до столика підійшла невисока русява жінка середнього віку і, усміхнувшись Зоряні, взяла дитину за руку.  
— Дякую вам, — сказала жінка, — дозвольте пригостити вас хоч кавою.  
Зоряна хотіла заперечити, але її погляд наштовхнувся на залишену Олегом купюру на столі. Вона взяла гроші і простягла їх мамі кучерявої Мотрі зі словами: «Дякую за каву. Візьміть, віддайте туди, де ці кошти можуть знадобитися». Жінка невпевнено взяла паперову купюру і ніяково посміхнулася Зоряні, яка рішуче попрямувала до виходу,  наостанок привітно помахавши рукою малій Мотрі.  

На вулиці лляло, як з відра. Зоряна хоча й з усіх сил стримувала емоційний вир у своєму серці, але дала волю сльозам, які струменіли по її обличчю, змішуючись з дощовими краплями. Вона поволі брела порожніми вулицями рідного міста, дозволяючи пронизливому вітру плутатися у її вологому волоссі та розганяти щільні хмари смутку у її розхристаних думках. Жінка дістала з кишені куртки свій старий смартфон і, знайшовши потрібний контакт, швидко написала повідомлення, ховаючись від набридливого дощу під дашком квіткової крамниці: «Я повертаюся. Мене вже тут ніхто не чекає» — надіслано. Зоряна вирішила по дорозі зайти додому, щоб забрати деякі речі і віддати запасні ключі від квартири сусідці, яка приходила поливати вазони, поки Зоряна захищала їх домівку від диких, агресивних сусідів. 
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍