Читати книгу - "2. Прокляття Старого Млина, Yana Letta"

Розділ 4: Бублик принюхується

Максим, Соломія, Тимко та Іван стояли біля старого млина, вдивляючись у дивні сліди на землі.

Навколо було тихо, лише десь далеко у селі гавкала собака.

Вітер легенько хитав бур’ян, що ріс довкола млина.

Але здавалося, що це ненормальна тиша.

Така, яка настає перед чимось небезпечним.

— Ну, і що тепер? — прошепотів Іван.

— Дивимося далі, — відповів Максим.

Він зробив крок уперед і ще раз уважно глянув на сліди.

Вони йшли від дверей млина до поля.

Наче хтось або щось вийшло звідти і пішло в невідомому напрямку.

Соломія нахилилася і торкнулася сліду кінчиком пальців.

Земля всередині була трохи волога, свіжа.

— Це зовсім не старі сліди, — прошепотіла вона.

— Тобто це було тут… нещодавно? — уточнив Тимко.

— Або це ще десь тут, — буркнув Іван.

Всі напружено оглянулися.

Але нікого не було видно.

Вони ще не знали, що прямо за ними стояв той, хто вже здогадався, що відбувається.

— Мяу.

Усі різко обернулися.

За кілька метрів від них стояв Бублик.

Він сидів на своїх м’яких лапах, хвіст спокійно лежав на землі.

Його жовті очі дивилися прямо на них.

— А ти як тут опинився? — здивувався Максим.

Бублик не відповів.

Просто підвівся і повільно пішов уперед.

— Ей, Бублику, стій! — вигукнув Іван.

Але кіт не збирався зупинятися.

Він ішов точно по слідах.

Потім зупинився.

Опустив голову і принюхався.

Він понюхав один слід.

Потім другий.

Потім раптом різко підняв голову і втупився в млин.

Його спина згорбилася.

Хвіст наїжився.

І тут Бублик тихо, але чітко зашипів.

Усі завмерли.

Бублик рідко поводився так.

Він міг бути ображеним.

Він міг бути голодним.

Але щоб отак шипів на порожнє місце…

— Він що… боїться? — тихо запитала Соломія.

— Коти не бояться нічого, — заявив Іван.

— Ага, і тому він зараз стоїть із загнутим хвостом і шипить, так?

Бублик знову зробив тихе "хххх".

Максим став біля нього і глянув у той самий бік.

— Там порожньо.

Тимко перехрестився.

— Може, здається, що порожньо.

— Не говори дурниць, — відповів Максим, хоча сам відчував, як його всередині пройшов холодок.

Бублик ще секунду стояв нерухомо.

Потім різко озирнувся на Максима, ніби попереджаючи його.

Його очі блищали, і в них було щось таке, чого Максим не міг пояснити.

Попередження? Небезпека?

— Ну, так що? — нервово сказав Іван. — Ми тікаємо чи йдемо вперед?

Максим задумався.

Бублик поводився дивно.

Галя теж дивилася у цей бік.

І все це почалося після тієї ночі, коли Галя зникла.

Ці речі не могли бути випадковими.

Максим різко прийняв рішення.

— Ми йдемо всередину.

— А може, не треба? — швидко запитав Іван.

— Треба.

Максим сміливо зробив крок уперед.

Бублик миттєво кинувся за ним.

І не просто так.

Кіт ішов поруч, ніби… охороняючи Максима.

Вони зайшли у млин.

Всередині було темно і прохолодно.

Максим оглянувся.

Старі дерев’яні балки тріщали від віку, пилюка літала у променях світла, що пробивалося крізь шпарини в стінах.

На підлозі було повно бруду, сіні та уламків деревини.

Але…

— Тут немає нічого особливого, — тихо сказав Тимко.

— Так виглядає, — відповіла Соломія.

Максим повільно оглянув підлогу.

І тут він зупинився.

Прямо перед ним був ще один слід.

Він був свіжим.

Хтось був тут до них.

Максим відчув, як серце забилося швидше.

Він хотів сказати щось, але раптом…

Бублик різко вигнув спину і завмер.

Він дивився вгору.

Прямо на дерев’яну балку під стелею.

Його хвіст сіпнувся.

Очі звузилися.

Максим повільно підняв голову.

Там нікого не було.

Але було щось інше.

Щось, від чого його шкіра вкрилася мурашками.

На балці хтось залишив глибокі подряпини.

Подряпини, яких не могло бути у старому покинутому млині.

Вони були свіжими.

— Максиме… — прошепотіла Соломія.

Максим нічого не відповів.

Бо він зрозумів, що щось тут не так.

І що це — тільки початок.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍