Читати книгу - "Казки Міста Ф., Кірш Лі"

Цей дзвін зачаровує природу: птахи співають особливо натхненно, тюльпани розкриваються раніше, навіть білки припиняють свої шалені перегони і завмирають на мить. А головне — люди стають добрішими.

Кажуть, той, хто прийде до Ротонди з щирим серцем, почує дзвін не тільки в повітрі, а й у собі. Саме так одного разу старенький годинникар вирішив навчити хлопчика з вулиці своєму ремеслу.

А молода дівчина, яка боялась подзвонити бабусі після сварки, після прогулянки до Ротонди зателефонувала і примирилась.

Ротонда не навчає, а нагадує: усе велике починається з малого.

І іноді варто просто зупинитися, послухати тишу між звуками дзвону — і ти відчуєш, як серце твоє наповнюється світлом.

Так і живе Ротонда в місті Ф., тримаючи на своїх невидимих плечах гармонію, що з'єднує природу, час і серця людей.

Грак із Вулички Спогадів

На одній із вузеньких вуличок міста Ф., що звивається між старими будиночками, де кожне віконце — мов очі, які бачили ціле життя, жив собі старий грак на ім’я Борис. Його чорне пір’я давно посріблилось пилом років, а голос став глибоким, наче ехо з минулого.

Грак Борис не був звичайним птахом. Його називали Хранителем Пам’яті. Бо тільки він пам’ятав ті часи, коли в місто приїжджали паротяги, дихаючи білим паром і вириваючи з себе клуби чорного диму, наче оживаючі дракони. Станція тоді жила іншим життям — на пероні бриніли валізи, шелестіли газети, пахло свіжим хлібом із найближчого кіоску і мазутом від коліс.

Грак завжди сидів на ліхтарі біля старого вокзалу, спостерігаючи за всім, що відбувається. Його очі бачили солдатів, що їхали на війну, і закоханих, які зустрічалися після довгої розлуки. Він чув плач і сміх, музику акордеону і стукіт каблуків по дерев’яному настилу платформи.

Діти, що мешкали на цій вуличці, часто прибігали до грака Бориса. Вони знали: якщо тихо сісти під деревом і не заважати, він почне розповідати. І тоді звучали історії про золоті монети, які випадали з кишень у поспіху, про таємничих мандрівників у сірому, які залишали дивні валізи, і навіть про паровий годинник, що колись стояв просто на платформі і показував інший — казковий — час.

Але сам Борис найбільше любив згадувати не події, а аромат міста тих днів — запах деревини, вугільного диму і першої кави ранкового поїзда.

Тепер вокзал модернізували, а паротяги давно замінили тихі електрички. Але Борис залишився — мов голос епохи, яка не хоче забуватись. І як тільки настане ранковий туман, він обов’язково прилетить на свій ліхтар, притихне, подивиться на місто згори й тихо, ледь чутно, каркне — як знак, що пам'ять жива.

Млинці з ранкового сонця

У місті Ф. є особливе мистецтво — випікати млинці так, щоб кожен з них був мов промінчик ранкового сонця. У крихітній кав’ярні на розі Вулиці Щастя, що прокидається одночасно з першим світлом, мешкає пані Марія, відома всім як Млинцева Фея.

Вона щоранку відкриває віконце своєї кухоньки, і аромат свіжих млинців розливається по вулицях, будить квіти в горщиках, змушує горобців дзвінко щебетати, а перехожих — посміхатися ще до першого ковтка кави. Всі в місті знають, що млинці в пані Марії — не просто смаколик, а настрій у тарілці.

Тісто вона замішує з легкістю, ніби співаючи пісню — борошно з пшеничного поля, яке бачив її дід, яйця від щасливих курей із передмістя та молоко, в якому «пливе» аромат луків. А головне — дрібка доброти й усмішки, яку вона додає щоразу.

У кожного мешканця є улюблений смак: дідусь Костянтин обожнює з медом і маком, пані Оля з читальні бере зі смородиновим варенням, а діти — тільки з шоколадом і згущеним молоком. І найважливіше — млинці завжди подаються з чашкою ароматної кави або запашного чаю, щоб день починався з тепла, затишку і легкого дива.

Кажуть, що млинці пані Марії мають здатність здійснювати бажання, якщо загадати його в момент, коли робиш перший укус. І саме тому в місті Ф. ніколи не бракує мрій, радості й нових починань — бо кожен новий день починається з млинця.

Кольорова симфонія міста Ф.

Одного ясного весняного ранку в місті Ф. прокинулась ідея: а що, як порахувати, в які кольори вдягаються наші мешканці? Ідея почалася з одного художника, що сидів біля фонтану з містичною кулею, замальовуючи вуличні сцени. Він помітив, що навколо — справжній вибух барв: і зелене, як молоде листя, і темно-смарагдове, і м’ятне, і кольору моху; а синє — не лише неба, а ще й кольору глибокої ріки, індиго, волошки, блакитного туману...

Міська рада, натхненна ідеєю, вирішила провести День Кольору. Всіх містян попросили вдягнутись у свій улюблений колір і зібратись на Головній Площі. Але коли зібрався люд — очі розбіглися! Місто раптом стало схожим на живу палітру, мов хтось розлив фарби на величезному полотні. Навіть бабуся Оленка, яка завжди ходила у сірому, прийшла в бузковому з червоним капелюшком!

Секретар ради намагався вести підрахунок — із нотатником у руках, з лічильником і серйозним обличчям. Але вже на п’ятдесятому відтінку зеленого він зітхнув, а на сотому синього — капітуолював. Люди сміялися, підкидали в повітря кольорові стрічки, діти малювали крейдою барвисті мрії на бруківці.

Так місто зрозуміло: барви — це не просто кольори одягу, а відображення настрою, душі, мрій кожного. І хоча підрахунок не вдався, у всіх залишилось найцінніше — відчуття, що місто Ф. живе в кольоровій гармонії.

Парасольковий переворот у місті Ф.

Одного ранку в місті Ф. сталася дивовижа: жодна парасолька не захотіла складатись. Від найменшої дитячої з ведмедиком до старої бабусиної з мереживом — усі стояли, гордовито розпростерши свої кольорові крила. Спочатку люди трохи розгубилися. Було незручно носити парасольку розкритою в сонячну погоду. Але потім...

...хтось запропонував: «А давайте підвісимо їх на дротах над пішохідною вулицею!»

І містяни захоплено взялися до справи. Парасольки весело закружляли в повітрі — жовті, як кульбабки, блакитні, мов весняне небо, рожеві, наче цвіт магнолії, червоні, як щоки після сміху, і зелені, немов пагорби довкола міста. Над усією вулицею натягнули тоненькі троси, на які підвісили ці маленькі куполи радості.

Коли сонце пробивалося крізь тканину парасольок, тіні на бруківці ставали кольоровими, мов казкова мозаїка. Діти бігали між світловими плямами, граючись у веселку. Художники приходили з мольбертами, щоб відобразити цей небесний дах. Навіть старий грак з тієї самої вузенької вулички, що колись бачив паротяги, сів на одну з парасольок і задоволено каркнув: «Оце я розумію — фантазія!»

Так парасольки, що одного дня вирішили не складатись, перетворилися на візитівку міста Ф., на оберіг від сірих думок, на символ радості й несподіваного щастя. І кожного року в